Вісті Черкащини Симон Петлюра: лідер Української Революції, який половину життя провів у Полтаві
22 травня – 147 років від дня народження Симона Петлюри. В межах медіапроєкту “Зблизька” культурної аґенції “Терени”, мета якого — знайомити з визначними культурними явищами і постатями різних регонів України, – розповідь про славетного уродженця Полтавщини
У січні 1901 року 23-річний семінарист Симон Петлюра запрошує вже тоді видатного композитора Миколу Лисенка на репетицію студентського самодіяльного хору. Має прозвучати заборонена цензурою кантата на слова Шевченка “Б’ють пороги”.
Петлюра готується диригувати, однак до зали з криком вривається ректор семінарії архієрей Іларіон.
— Що це за мазепинська інтрига?!
Лисенко змушений піти. Невдовзі, у розмові віч-на-віч, ректор переконуватиме Симона визнати провину і “виправитися”, проте безуспішно.
Симон Петлюра серед семінаристів Полтавської духовної семінарії (в центрі), 1901–1902 роки., фото: localhistory.org.ua
На шостому, останньому курсі навчання Полтавської духовної семінарії Петлюру відрахують. Але протягом наступного року він продовжить працювати в семінарській громаді Революційної Української Партії (РУП), доєднуватиметься до просвітницьких виїздів у села та підтримуватиме студентські протести проти шпигунства у семінарії і з вимогами введення у програму українознавчих предметів. Таємна робота вимагатиме конспірації, і навесні 1902 року, рятуючись від арешту, Петлюра переїде на Кубань.
Так завершиться полтавський період життя уродженця міста, нащадка двох козацьких родів Симона Петлюри. Але саме у Полтаві, де майбутній головнокомандувач УНР провів половину відведених йому років, боротьба за незалежну та демократичну Україну стала основною метою його життя.
Дослідник і публіцист
У Катеринодарі випадок приносить Петлюрі роботу, за яку він береться зі запалом — допомагати українському етнографу й громадському діячеві Федору Щербині складати історію кубанського козацтва.
“Не дурно за ним ішли усі козаки і підтримували його в домаганнях, але не відповідні тоді були умовини для такої діяльності”, — так, за словами Щербини[1], Петлюра висловлювався про нерядового козака Федіра Дикуна, чию історію досліджував в архівах. Уже за кілька років у напрочуд схожій позиції опиниться сам Петлюра.
Літо 1904 року. Роботу над історією козацького війська на Кубані завершено на 1594 сторінках, а Петлюра на запрошення Щербини відпочиває і працює на його хуторі Джанкот на чорноморському узбережжі. У цей час у помешканні Петлюри в Краснодарі під час негласного обшуку знаходять докази його причетности до РУП. Відразу по поверненню Петлюру арештують. У в’язниці він проводить понад місяць, відтак за підробленими документами потрапляє до Львова.
Симон Петлюра разом із Прокопом Понятенком та семінарським товаришем, можливо, на Кубані, фото: localhistory.org.ua
До 1917 року Петлюра переїжджає багато разів, чимало з тих років проводить у Росії, де одружується з українкою Ольгою Більською, теж родом із Полтавщини, а згодом у них народжується донька Леся. Петлюра — активний автор і редактор сотень текстів про українську літературу, театр, музику та мистецтво. Його рецензії і статті — пронизливі, глибокі й дотепні. В одному з текстів для газети “Слово”, де Петлюра кілька років був редактором, він аналізує творчість Марії Заньковецької й наголошує на самобутності її таланту в європейському контексті[2]; у тексті для “Літературно-наукового вісника”, який редагував один із улюблених письменників Петлюри Іван Франко, Петлюра пише про вихід збірника кубанських пісень Олександра Кошиця, з яким на той момент він ще не знайомий.
Петлюра був добрим оратором. Український педагог Степан Сірополко згадував, що одна студентка-москвичка, почувши Петлюру на вечірці товариства “Кобзар”, і сама стала регулярно відвідувати засідання товариства. “І тут нема чому дивуватися, бо Симон Васильович під час своєї промови й сам “горів”, і вмів запалити своїм словом серце кожного слухача”[3]. Петлюра був прихильником лівих ідей, водночас національне питання вважав наріжним.
“Те, що ми маємо справді цінного у сфері чистої поезії — належить тільки Шевченкові, у сфері музики — Лисенкові, у сфері драми — Старицькому і Карпенкові-Карому”[4] — писав Петлюра про українську літературу того часу. Воднораз надмірна зосередженість на локальному — “галушковий патріотизм”, як це називав сам Петлюра[5] — його віднаджувала. Зокрема нарікав, що українському театру не вистачає європейських контекстів. Російському театральному критику Олексію Суворіну, який теж радив українським театрам розширювати свій репертуар — але до російського, — Петлюра відповідав: “Більш природним і логічним буде, та й для цілої справи корисним, коли українські трупи будуть не “русско-украинскими”, а просто українськими з широким всесвітнім репертуаром”[6].
Петлюра був, либонь, єдиним лідером Української Революції, який усвідомлював потребу чітко орієнтуватися на Європу. У 1922 році він писав:
“Я бачив, що українські партії мають силу революційну, деякі розкладову, а творчої, організаційної не мають. Я бачив, що вони не усвідомили собі головного: чи Україна, як самостійна держава, повинна в закордонній політиці спиратись на Европу чи на Москву — Азію? Виявилось, що азійська спадщина в нас — занадто ще сильна: с.-р., частина с.-д. (Винниченко) перевагу давали Москві, а не Европі. Спиратись треба було на Европу, яка, до речі, нас не знала і не розуміла, одночасно треба було творити власну силу. Чим скоріше у народу нашого скристалізуються почуття незалежности од Москви, тим скоріше ми матимемо самостійну Україну”[7].
Це уривок із листа до Миколи Удовиченка, у якому очільник тоді вже екзильного уряду Української Народної Республіки підсумовує свою роль в Українській Революції. “Для мене почався вже суд історії. Я його не боюсь”[8].
Із публіцистики в політику Петлюру затягнув вир політичних подій. Як із Петлюри-журналіста розпочинався Петлюра-політик і Петлюра-головнокомандувач?
Головнокомандувач
1917 рік. Лютнева революція в Росії завершується поваленням самодержавства. Симон Петлюра, який нещодавно поселився із сім’єю в Мінську, ініціює Український з’їзд фронту, який делегує його на I Всеукраїнський військовий з’їзд у Києві.
У Києві почергово головують Микола Міхновський, Володимир Винниченко та Симон Петлюра. Почесний голова — Михайло Грушевський. Учасники приймають рішення вимагати автономії України.
Так Петлюра долучається до Центральної Ради, а згодом, у червні, обіймає посаду генерального секретаря з військових справ. За своє головне завдання — українізацію армії — він береться рішуче, втім, йому активно опонують пацифістськи налаштовані Винниченко та Грушевський.
Київ, Софійська площа: мітинг на честь відкриття ІІІ Всеукраїнського військового з’їзду. У центрі — Симон Петлюра, Михайло Грушевський та Володимир Винниченко. Листопад 1917 року.
Джерело фото: uinp.gov.ua
Ба більше, вже за кілька місяців Винниченко звинуватить Петлюру в перевищенні повноважень та конфлікті з Радою народних комісарів, створеною після приходу Леніна до влади у жовтні. Петлюра зупиняє кілька спроб більшовицьких переворотів у Києві, але у грудні через пробільшовицьку орієнтацію голови секретаріату — Винниченка — подає у відставку, створює і очолює Гайдамацький кіш Слобідської України і б’ється проти червоних.
У січні більшовики розпочинають ще одну спробу перевороту нібито “руками українців”. На заводі “Арсенал” спалахує повстання проти Центральної Ради. ЦР не вдається придушити його власними силами, але до спротиву долучається кіш Петлюри, який особисто керує штурмом заводу, і придушує повстання.
У квітні за сприяння німецьких військових до влади приходить Павло Скоропадський. Тим часом Винниченко на хуторі у Бердянську пише п’єсу “Між двох сил”, а Петлюра готується до повалення Скоропадського, організовує широку мережу підпілля (водночас — впорядковує могилу Шевченка в Каневі). У липні обох арештують, але Винниченка випускають за добу, Петлюра ж пробуде у в’язниці чотири місяці.
Далі події розвиваються стрімко. 13 листопада Петлюру звільняють завдяки його зв’язкам із німецькими соціалістичними колами в Рейхстазі. 14-го Скоропадський підписує “Грамоти про федерацію з Росією”. А вже наступного дня Петлюра та Винниченко закличуть до антигетьманського повстання. Після місяця боїв уся територія УНР відійде під владу Директорії.
За кілька тижнів, не погоджуючись з політикою Петлюри орієнтації на Антанту, Винниченко виїде за кордон, а Петлюра стане очільником Директорії.
Державник
Першого дня 1919 року українська еліта зібралася на святкування 25-річчя творчости Миколи Вороного. На концерті, приуроченому до цієї події, диригував Олександр Кошиць. Окрім уперше презентованого три роки тому “Щедрика”, звучав прем’єрний твір Миколи Леонтовича “Легенда”.
Зал аплодував стоячи. Поважні гості не шкодували похвал. Кошиць згадував, як після концерту Петлюра запросив його на аудієнцію, де сказав:
“За тиждень, щоб була організована для закордонної поїздки капела, а якщо ні, — додав сміючись, — розстріляю!”[9]
За два тижні хор було зібрано й щедро профінансовано. 80 хористів, 5 менеджерів і 7 людей у канцелярії — це була справді потужна команда, яка, після гастролей Україною, навесні вирушила до Праги. Почувши про шалений успіх капели у Празі, Петлюра неймовірно зрадів і відрядив Кошиця до Парижа.
Там саме тривала Паризька мирна конференція, на якій держави-переможниці визначали міжнародний повоєнний устрій; зокрема обговорювали й питання про те, чи визнати незалежність України. Визнання, а також допомоги західних країн у боротьбі з більшовицькою Росією протягом довгих місяців на конференції домагалася делегація УНР.
У листі до голови української делегації у Парижі Михайла Тишкевича Петлюра писав:
“В Чехії ця капела творила фурор і багатьох москвофілів перетворила в українців. Я певен, що Європа не має чогось подібного. Можливо, що перебування Капели у Парижі улегшить і прочистить атмосферу упередження”[10].
Сотні схвальних рецензій, прихильність до України громадськості і деяких політиків — успіх капели був більшим, аніж можна було уявити. Проте своєї головної, політичної цілі тур не зміг досягти. Ні Польща, ні Росія не хотіли незалежності УНР. Уряди країн-переможниць відмовили Україні.
Утім, успіхи цієї культурної дипломатії Петлюри знакові й досі. Століття після туру Кошиця “Щедрик” співають у всьому світі різними мовами (хоч і досі не всі знають, що це українська щедрівка).
Капела Кошиця у Барселоні, 1921 рік., фото: ЦДАВОВ
Поки повоєнна Європа захоплювалася “Щедриком” і відкривала для себе українську культуру та ідентичність, в Україні тривала війна. Від самого початку свого створення війська Директорії воювали з більшовиками. Петлюрі двічі вдавалося відвоювати Київ — спершу в союзі із ЗУНР, потім у незгоді з нею. Адже другого року існування Директорії, коли ситуація на фронті була вкрай погана, Петлюра уклав договір із лідером Другої Польської Республіки Юзефом Пілсудським, який “аж до смерти Петлюри галичани не могли йому пробачити”[11]. За умовами договору, Східна Галичина переходила Польщі, однак Польща відмовлялася від бажання вийти на кордони Речі Посполитої та визнавала УНР, а також — воювала разом з українськими військами у боротьбі з більшовиками. Історик Станіслав Кульчицький про цей союз каже так: “З погляду Пілсудського цей союз був дуже вигідний. З погляду Петлюри — вимушений”[12].
У вирі безперервної війни Директорія проводить національну реформу освіти, робить українську мову обов’язковою для вжитку в армії, академії та урядових установах і забороняє російську в офіційному спілкуванні, підтримує права національних меншин.
УНР за час існування Директорії зазнає двох фатальних поразок: удома — у війні з більшовиками, і за міжнародне визнання — у Парижі. Вчорашня союзниця Польща укладає договір з Росією. Петлюра емігрує. Спершу в Польщу, відтак в Австрію, Угорщину та Швейцарію, а за чотири роки оселяється в Парижі.
Еміграція
Важко уявити, яким може бути настрій політика після стількох поразок. У Парижі, вже невдовзі після прибуття, Петлюра співзасновує журнал “Тризуб”.
“Наша боротьба не закінчилася відступом Уряду та Армії поза межі батьківщини. Те становище, в якому ми перебуваємо, можна схарактеризувати так: під натиском переважаючих сил ворога та з огляду на несприяючу міжнародню ситуацію, ми відійшли на другу лінію наших бойових позицій, де й провадимо підготовчу працю для осягнення чергової мети нашої боротьби. Ми уважаємо себе ні морально, ні ідейно не розбитими. Поки зберігається у нас ця відпорна сила, поки ми плекаємо її і дбаємо про її розвиток, доти ми уявляємо собою для ворога потенціяльну небезпеку, яка може стати для нього
кожного часу і цілком реальною.
Ми певні, бо дійсність щодня нашу певність стверджує, що Україна не помирилася з московсько-комуністичною окупацією і що вона, зберігаючи відпорну силу в собі, думає і дбає про знищення, коли слушний час прийде, окупантської влади, збираючи поки що необхідні для того засоби, передумови успішної боротьби.
В. Марченко”[13].
Марченко — дівоче прізвище матері Петлюри, а також один із його псевдонімів. Це уривок із першого випуску “Тризуба”, який засвідчує невідступність Петлюри. У французькій столиці він продовжив керувати роботою екзильного уряду УНР. Але недовго.
Одне із останніх фото Симона Петлюри. Париж. 1925 року, Фото: uinp.gov.ua
Трохи більше як пів року після виходу цього числа, 25 травня 1926, Петлюра розглядатиме вітрину книгарні “Жильбер” на розі вулиці Расін. Раптом він почує звертання українською.
— Ви — пан Петлюра?
Не дочекавшись відповіді, незнайомець почне стріляти. Після п’яти кульових поранень Петлюру відвезуть до найближчого шпиталю, де він незабаром помре.
Понад два роки по тому розпочався публічний процес над вбивцею Петлюри, поетом єврейського походження Самуїлом Шварцбардом. Справа видавалась очевидною, однак на захист обвинуваченого став зірковий адвокат, колишній комуніст і ветеран війни Анрі Торрес. Він і свідки змалювали справу Шварцбарда як справедливу помсту за численні єврейські погроми, які нібито відбувалися за наказами Петлюри. Дарма що захист зібрав дві сотні документів, які підтверджували: уряд Петлюри і сам головнокомандувач особисто всіляко протидіяли погромам. Відомі інтелектуали, як-от Альберт Айнштайн і Ромен Роллан, виступили на підтримку Шварцбарда. Вісім із дванадцяти присяжних виправдали вбивцю. Шварцбарда оштрафували на 1 долар за те, що він заляпав бруківку кров’ю.
Прощання із Симоном Петлюрою. 30 травня 1926 рік. У центрі — донька та дружина Петлюри, фото: localhistory.org.ua
Причетність до вбивства Петлюри в мемуарах побіжно визнавали деякі колишні працівники КДБ, однак вона досі не доведена. Совєтська влада активно пропагувала образ Петлюри-погромника, дарма що він послідовно виступав проти погромів. “Всіх же, що підбурюватимуть вас на погроми, рішуче наказую викидати геть з нашого війська”[14], — з наказу Петлюри від 26 серпня 1919 року.
Пам’ять
Мазепинці, петлюрівці, бандерівці. Совєтська влада називала український народ іменами тих політичних діячів, яких хотіла очорнити і стерти. На жаль, “успіх” цієї стратегії помітний і сьогодні. Петлюра — найменш визнаний серед лідерів Української Революції. Совєтська влада давно відійшла, а 18% українців, згідно з опитуванням 2023 року, негативно ставляться до Петлюри; ще 7% відповіли, що не знають такого діяча[15].
Ситуація потроху змінюється. У 2021 році було обрано проєкт пам’ятника Петлюри, який мають спорудити у Полтаві — місті, де Петлюра провів половину життя. Спорудження відклали через повномасштабну війну.
“Але й досі Петлюри немає на банкнотах. Нема і бригади ЗСУ імені Петлюри. Є пам’ятники в Рівному, Вінниці та Кам’янці-Подільському, але не в Києві. З усієї плеяди Української Революції він пошанований найменше”, — каже Тарас Пустовіт, заступник директора Державного архіву Полтавської області, в інтерв’ю для “Локальної історії”[16].
Із того часу відбулися певні зрушення. У 2025 році врешті з’явилася бригада імені Петлюри — таке найменування було присвоєно 152-ій окремій єгерській бригаді Сухопутних військ ЗСУ. Цікаво, що слід Петлюри вже майже десять років присутній у кожному нарукавному тризубі військовослужбовців Сухопутних сил — саме такий тризуб він носив на своєму френчі.
Авторка: Орися Грудка, журналістка
Статтю опубліковано в межах медіапроєкту “Зблизька” культурної аґенції “Терени”. Його мета — знайомити з визначними культурними явищами і постатями України.
Література[b]
Петлюра С. Статті, листи, документи. Автор: Петлюра С. Опубліковано: Нью-Йорк, 1956. Видавництво: Центральний Комітет вшанування пам’яті Симона Петлюри в Америці. Видано Українською Вільною Академією Наук у двох томах.
Кульчицький С. В. Симон Петлюра: “Я вірю і певний, що Україна як держава буде!”. — Київ: Парламентське видавництво, 2021. — 672 с.
Збірник памяти Симона Петлюри (1879–1926). Прага, 1930. Видавництво: Накладом міжорганізаційного Комітету для вшанування памяти Симона Петлюри в Празі.
“Локальна історія” Тема номера: Петлюра. №4, 2023.
Тіна Пересунько. “Симон Петлюра інтернаціоналізує українське питання піснею”: невідома історія тріумфу “Щедрика” в Європі.
Тіна Пересунько. “Культурна дипломатія Симона Петлюри: “Щедрик” проти “русского мира”. Місія капели Олександра Кошиця (1919–1924). Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України, 2019.
Дорошенко В. Літературна діяльність Симона Петлюри [Архівовано 7 серпня 2016 у Wayback Machine.]
