Вісті Черкащини Пережила 30 років таборів і обдурила КДБ, щоб зберегти спогади про репресії
Надія Суровцова знала сім мов і представляла Україну в Європі. Вона могла побудувати блискучу кар’єру у Відні, але обрала повернутися на Батьківщину й працювати для української культури. Надія відмовилася доносити на друзів — і поплатилася свободою. #ШОТАМ розповідає історію жінки, яка після десятиліть у таборах не втратила себе і зберегла правду, яку радянська влада намагалася знищити.
Студенткою працювала для УНР
Надія Суровцова народилася у 1896 році в Києві в родині юриста і вчительки. Незабаром сім’я переїхала до Умані, де дівчина вступила до місцевої гімназії. Там вона швидко долучилася до таємного гуртка, де викладачі та учні вивчали українську історію та мову. Разом із ними Надія носила передачі заарештованим за революційну агітацію.
«То були мої перші кроки до в’язниці»,
— пригадувала вона пізніше у спогадах.
Закінчивши гімназію із золотою медаллю, Суровцова поїхала до Санкт-Петербурга на Вищі жіночі курси. Там вона поринула в український студентський рух: разом із подругами власноруч шила блакитно-жовті прапори, з якими потім виходила на мітинги Невським проспектом.
У 1917 році молода студентка повернулася до Києва й прийшла до голови Центральної Ради Михайла Грушевського з одним запитанням: «Що робити?» Він відповів: «Працювати для України!» Після цього Надія почала агітувати селян, підтримувати українські військові частини та особисто зачитала жителям Уманщини Перший Універсал Центральної Ради.
«Було це в липні 1917 року. Були після того ще урочисті хвилі в моєму житті, але того дня я вже не забуду до смерті»,— писала вона.
Стала першою українкою з рангом Посла
Суровцова швидко опинилася серед української політичної еліти. Вона працювала в секретаріаті Центральної Ради при Володимирові Винниченкові, навчалася в Консульській академії та займалася дипломатичною роботою. Після поразки Української Народної Республіки Надія емігрувала.
У Відні Суровцова захистила дисертацію «Богдан Хмельницький та ідея української державності» й стала однією з перших українок-докторок філософії. Вона працювала журналісткою, перекладала книжки та виступала на міжнародних конгресах у Європі та США.
Саме під час подорожей українка побачила життя діаспори за кордоном: важку працю, бідність і розчарування людей, які втратили надію на незалежну Україну. У 1925 році Суровцова вирішила повернутися до радянської України. Як і багато емігрантів того часу, вона ще вірила, що нова система дозволить розвивати українську культуру.
Відмовилася доносити на друзів-літераторів
У Харкові Суровцова працювала журналісткою газети «Вісті», перекладала книжки та спілкувалася з письменниками Розстріляного відродження — зокрема з Миколою Хвильовим, Остапом Вишнею та Майком Йогансеном.
Наприкінці листопада 1927 року вона готувалася до ювілею історика Дмитра Багалія: приміряла дорогі хутра й мала отримати гонорар за переклади, щоб внести перший платіж за квартиру в будинку «Слово». Саме тоді її перехопив працівник ДПУ (Державне політичне управління — ред.).
Чекісти вимагали, щоб Суровцова стала секретною інформаторкою та доносила на своїх друзів-літераторів. Вона відмовилася. Того ж дня Надію заарештували та таємно повезли до Москви.
Поки вона сиділа в тюрмі, газети друкували її некрологи
Суровцову звинуватили у «польсько-німецькому шпигунстві». Доказів так і не знайшли, але це не завадило винести вирок. Поки її допитували у Москві, українські еміграційні газети у Варшаві та Відні вже писали про смерть Суровцової. Багато хто був переконаний, що її розстріляли. Згодом ці ж публікації слідчі використали як «доказ» зв’язків із закордоном.
У 1928 році Суровцову засудили до п’яти років політичного ізолятора в Ярославлі. Щоб не втратити розум в одиночній камері, Надія самотужки вивчила японську, італійську та тюркські мови. Коли слідчі вимагали свідчити проти Грушевського та інших українських діячів, вона знову відмовляла.
Стала голосом для в’язнів Колими
Терміни ув’язнення Суровцової продовжували автоматично. На засланні вона зустріла своє кохання — російського соціаліста Дмитра Олицького. Вони одружилися у 1935 році, але вже за рік їх знову арештували: Дмитра розстріляли, а Надію етапували на Колиму. Про загибель чоловіка вона не знала ще багато років.
Докторка філософії з віденським дипломом опинилася на самому дні табірної системи: без листів, без посилок і майже без жодної підтримки. Але навіть у скрутному становищі вона допомагала іншим. Завдяки знанню семи мов Суровцова могла порозумітися з іноземними в’язнями, які не знали російської. Часто саме до неї люди зверталися перед смертю. Загалом у тюрмах і засланнях Надія провела майже 30 років.
Збирала дисидентів у себе вдома
У 1957 році Суровцова повернулася до Умані. Її батьківський будинок уже був заселений чужими людьми, але вона змогла відвоювати свій куток. Працювати за фахом їй не дозволили, тому Надія влаштувалася в місцевий музей і збирала матеріали про парк «Софіївка».
Згодом її будинок став місцем зустрічі українських дисидентів та шістдесятників. Сюди приїздили історики, письменники й молоді інтелектуали з різних міст України.
Будинок Суровцової був буквально нашпигований «жучками» КДБ (Комітет державної безпеки — ред.). «Отож Надія Віталіївна щодня ставала обережнішою, промовляючи щось “революційне” лише пошепки», — згадував очевидець тих подій Кузьма Матвіюк.
Ховала мемуари від КДБ
Останньою великою битвою Суровцової стали спроби зберегти мемуари про ГУЛАГ. КДБ постійно проводив обшуки й намагався знайти рукописи, які описували життя українців у таборі й репресії радянської влади.
Розуміючи, що оригінали можуть вилучити, Надія зробила кілька машинописних копій своїх спогадів і таємно роздала їх надійним людям. Оригінали довелося віддати кадебістам, але копії вдалося врятувати. Третя частина мемуарів — «Повернення» — зникла після вилучення спецслужбами.
Надія Суровцова померла 13 квітня 1985 року, так і не дочекавшись незалежності України. Окрім спогадів, вона залишила по собі художню прозу, п’єсу «За ґратами» та переклади світової класики українською, зокрема роман «Айвенго».
«Так швидко минуло життя, так невблаганно швидко пролітали щасливі роки… І ось тепер заходить сонце…»,— цими словами Суровцова завершила свої спогади.
У 2025 році видавництво Комора перевидало ці мемуари. Так її історія знову стала доступною для українських читачів.\
