Вісті Черкащини «Найближчий дитячий майданчик був за 8 кілометрів»: як мама з Києва об’єднала ціле село заради дітей
Коли киянка Тетяна Лушнікова привезла сина у Дем’янці, вона побачила проблему, яку не зауважували місцеві: дітям тут зовсім немає де гратися.
«Повела малого на майданчик, а там все перекошене, розвалюється. Гірка зламана, але місцеві хлопчаки таки видерлись нагору. Один з них знав, що ми з столиці, і спитав мене: «А це правда, що у Києві у кожному дворі є майданчик?». І так мені боляче стало за цих дітей», — розповідає Тетяна.
Тоді жінка ще не знала, що ця невесела розмова стане початком її адвокаційної діяльності у Переяславській громаді. Як попри відмовки «грошей немає» та зневіру місцевих жителів їй вдалося облаштувати два дитячих майданчики у маленькому селі — Тетяна розповіла #ШОТАМ.
Тетяна Лушнікова
громадська активістка Переяславської громади
Проблему помітила, тільки коли сама стала мамою
Я народилася й усе життя прожила в Києві. Майже 10 років служила в патрульній поліції. Але коріння моє — у Дем’янцях, під Переяславом. Тут жили мої дідусь і бабуся, прадідусь і прабабуся. У дитинстві я приїжджала в село на літні канікули, а в дорослому віці поверталася сюди вже з чоловіком. Коли я була у декретній відпустці після народження сина, Сашка, ми жили тут місяцями, а до Києва поверталися лише в холодний сезон. Нам було так добре тут!
Та коли я стала мамою, помітила в улюбленому селі одну неприємну річ: тут немає жодного дозвілля для дітей. Ба більше, їм навіть немає де разом гратися. У Києві ми з сином щодня гуляли в різних парках. Сьогодні один дитячий майданчик, завтра — інший, а ще ж є ТРЦ, спортивні майданчики, зелені зони.
А тут… Біля сільської ради ще лишався старий дерев’яний майданчик. За роки дошки прогнили, гірка стояла поламана. Біля місцевого дитсадочка ситуація не краща – старезні гойдалки ще радянських часів. Оце і все.
Найближчий майданчик, де дітям було б і безпечно, і цікаво — за 8 км, у Переяславі. Відтоді я загорілася бажанням це змінити.
Щоб села жили, у них мають бути нормальні умови для дітей
Коли почалося повномасштабне вторгнення, чоловік перевіз нашого чотирирічного сина та мою маму у Дем’янці. Я залишилася служити в Києві. Два роки була для своєї дитини «мамою вихідного дня». Потім зрозуміла, що більше так не можу. Залишила службу й у 2024 році теж переїхала сюди.
Сашко ріс дуже комунікабельною дитиною, йому потрібні друзі, спілкування, рух. А в селі так само не було місця, де діти могли б зустрічатися. Ті старі майданчики, які шокували мене в декреті, за цей час стали ще аварійнішими.
Тоді я почала діяти. Спочатку пішла на прийом до голови громади. Мої аргументи були прості: якщо громада хоче, щоб села жили, у них мають бути нормальні умови для дітей.
Та мені відповіли, що це «не на часі». А якщо і будуть якісь гроші у бюджеті громади, то місто в пріоритеті, бо з села мало податків. Чесно кажучи, після цієї розмови я дуже розчарувалася, але вирішила, що зупинитися на одній відмові було б несерйозно.
І я поїхала на особистий прийом вже до народної депутатки від нашого округу. Вона мене вислухала, обіцяла пізінше, але я її так і не дочекалась. Тоді я ще не знала, що треба подавати запит, аби точно отримати офіційну відповідь.
Ніхто в громаді не торкався цього питання
Стало зрозуміло, що чекати рішення зверху марно — треба щось думати на місці. Порахувала, що аби виготовити новий майданчик, треба близько 40 тисяч гривень.
Пішла до старости. Кажу, що, мабуть, уже багато батьків до мене виносили це питання на обговорення — дітям немає де гратися. Староста мене вислухав і здивувався: «Таню, взагалі-то, ти перша і єдина людина, яка прийшла до нас із таким питанням. Подумаємо».
Тоді я пішла до директорки школи. Вона підтримала саму ідею, що селу потрібні дитячі зони, але сказала, що в першу чергу треба оновити дитячий майданчик на території дитсадка. Запропонувала мені підготувати презентацію та виступити на батьківських зборах, аби залучити інших батьків до проєкту та організувати ярмарку для збору коштів.
Виступ на батьківських зборах провалився
Я підготувала доповідь, чоловік зробив 3D-модель майбутнього майданчика, щоб люди могли побачити, заради чого ми все це робимо. Я хвилювалася, але вірила, що батьки одразу включаться. Та реакція виявилася зовсім іншою.
Хтось казав, що зараз всі благодійні ярмарки мають бути лише для підтримки захисників. Хтось, хто мав старших дітей, не був зацікавлений ставити гойдалки для садочка.
Хтось взагалі казав: «Та скільки у нас тут цих дітей? Їх майже нема в селі».
Я пояснювала, що це лише перший крок. І що дитинство у наших дітей минає так швидко — воно не чекатиме завершення війни. Зрештою ми все ж домовилися організувати ярмарку.
Зібрала 40 тисяч гривень, коли в її ідею ніхто не вірив
Але практичної підтримки було мало. Саша тоді вже ходив у перший клас, у його групі було шестеро дітей, та в благодійному ярмарку взяла участь лише ще одна родина, крім нашої. Думаю, більшість просто не вірили, що щось вийде.
Але таки були батьки, які відгукнулися та приготували на продаж домашню випічку, солодощі. Я розклеювала оголошення по всьому селу, особисто запрошувала людей прийти. На ярмарку, який відбувся в укритті, ми зібрали 17 тисяч гривень. Це менше половини від потрібної суми, але відступати ми не могли.
Тоді ініціативу підхопила директорка школи. Вона поїхала до відділу освіти міської ради і здобула для нас ще 11 тисяч гривень. Після цього особисто звернулася до місцевих фермерів, які раніше вже підтримували школу. Разом вони додали ті 22 тисячі гривень, яких нам не вистачало. Так ми зібрали необхідну суму.
Зробили майданчик для малечі, а старші діти дивились через паркан
У травні 2025 року ми урочисто відкрили новенький дитячий майданчик на території дитсадка. Малеча була у захваті. Дерев’яна конструкція з гіркою, канатом, гойдалками — для багатьох малюків це був перший сучасний майданчик у їхньому житті. Але цього було недостатньо, адже територія дитячого садочка закрита. Старші діти після уроків не могли туди потрапити і лише дивилися на новенькі гойдалки через паркан. Потрібен був майданчик для всіх.
Я знову пішла до старости і сказала: «Старші діти хочуть гратися і після уроків, і на канікулах. Їм потрібен відкритий простір». Староста вже побачив, що біля садочка вдалося реалізувати хороший проєкт, і вже сам взявся шукати гроші на майданчик у центрі села. Він виділив деревину та сам знайшов спонсорів серед колишніх жителів села. Хтось придбав гірку, хтось допоміг із матеріалами, хтось — оплатив частину робіт. Майданчик облаштували біля будинку культури — у відкритому місці, куди може прийти будь-яка дитина. Фарбували конструкції всі разом: працівники БК і небайдужі батьки. Від відкриття першого майданчика минуло лише 3 місяці, а ми вже поставили ще один.
Майданчик став спільною справою всього села
Відкриття цього майданчика вразило всіх. Якщо на перших обговореннях багато хто говорив, що, мовляв, в селі практично немає дітей і майданчики нікому не потрібні, то на відкритті усі побачили: діти є. Просто їм не було де зібратися.
На відкриття прийшло понад 30 дітей. І відтоді майданчик майже ніколи не буває порожнім: мами з візочками, діти приїжджають велосипедами, граються там годинами.
Ми з чоловіком навіть відвезли туди наш домашній батут. Діти були у захваті і спочатку дивувались: «Це що, безкоштовно?». Батут, щоправда, витримав таке активне навантаження лише кілька тижнів, але я зовсім не шкодую.
Нині працівники будинку культури доглядають за територією. Якщо десь потрібно щось підфарбувати чи відремонтувати, це роблять спільними зусиллями: то місцеві майстри, то хтось із батьків. Майданчик став спільною справою всього села.
Після появи другого майданчика люди у селі повірили, що звернення до влади дають результат. Але, на жаль, поки ще не вірять, що вони можуть робити ці запити самі. Якось одна літня жінка попросила мене: «Таню, у нас біля пошти жодної лавочки немає. Попроси старосту, хай поставлять».
І так співпало, що, навіть не плануючи цього, я підключила ще медійну адвокацію. Про наш дитячий майданчик написало районне медіа і в мене взяли коментар. Тоді я поміж іншим згадала і про те, що людям потрібні лавочки під поштамтом. І невдовзі лавочки з’явилися — без жодного звернення. Для мене це стало ще одним доказом, що зміни починаються тоді, коли проблему хтось озвучує.
Слова «у бюджеті немає грошей» більше мене не зупиняють
Тим часом я взялася вже за наступний проєкт: хочу облаштувати простір, де буде цікаво підліткам. Вони все ще не мають свого місця в селі. Тож я мрію, щоб у Дем’янцях з’явилися вуличні тренажери, воркаут-зона та альтанка, де підлітки могли б просто зустрічатися, коли надворі дощ або спека.
Разом із чоловіком ми створили 3D-візуалізацію цього простору. А я відправила звернення до профільних структур Київської обласної державної адміністрації і навіть отримала відповідь. Мені пояснили, що такі питання мають ініціювати органи місцевого самоврядування. Саме вони повинні визначити земельну ділянку, розробити план облаштування і вже після цього можна буде говорити про реалізацію проєкту.
Тому я написала звернення голові громади, уже з проханням визначити місце під майбутній спортивний майданчик і розпочати підготовку необхідної документації. Поки що чекаю на відповідь. Чесно кажучи, здогадуюся, якою вона може бути: у бюджеті немає грошей на це. Але мене такі слова вже не зупиняють. Я вивчаю грантові програми та думаю про власну громадську організацію. Сподіваюсь, що односельці, особливо батьки дітей, захочуть приєднатися.
Я не раз чула на свою адресу: «Ти всіх уже дістала своїми зверненнями». Та інакше нічого не буде.
Я переконалася на власному досвіді: зміни в маленькій громаді дуже рідко починаються «згори», з державних програм. Більш імовірно, що вони почнуться з людини, яка відмовляється миритися зі словами «не на часі».
Так, громадська адвокація — це непросто. Особливо, коли тебе мало хто підтримує. Бувають моменти, коли руки опускаються і хочеться все кинути. Але робиш вдих-видих, обіймаєш свою дитину і починаєш спочатку.
Читайте також: Україна повертає воду на поля: навіщо держава відроджує меліорацію
Читайте нас також в Telegram!
