Вісті Черкащини «Маску треба надягати спочатку на себе»: як на Черкащині відновлюють військових волонтерів, які роками віддають сили іншим
У Чучупаковому Яру, що в Холодному Яру на Чигиринщині, п’ять днів тривав незвичний захід – ретрит виключно для військових волонтерів і волонтерок. Організувала його громадська організація «Горизонт змін» у «Хаті Скраю» – старій, майже столітній хаті місцевого священника, яку роками перетворювали на простір для освіти, відпочинку й відновлення. Сюди з різних куточків України – Черкащини, Полтавщини, Вінниччини, Запоріжжя – приїхали 17 людей, які вже роками, а хтось і понад десятиліття, займаються допомогою війську.
Це перший такий захід, орієнтований суто на волонтерську спільноту, а не на громадських активістів загалом. І, за словами організаторів, несподівано складним завданням виявилося не провести ретрит, а дозволити волонтерам собі на нього поїхати.
Формат, який народився з вигорання самих організаторів
Ідея ретритів у «Горизонті змін» з’явилася не випадково. Тетяна Кавальчук, адміністраторка й, як її тут називають, берегиня «Хати Скраю», керівниця проєктів громадської організації, розповідає, що команда сама пройшла через виснаження – ще з ковідних часів, а потім і з перших років повномасштабної війни.
«Ми як команда на собі це відчули, бо тяжко тоді входили в 2020-й, 2021-й рік, і потім вже після повномасштабної війни ще більше почали опікуватися відновленням», – каже вона.
Так поступово склався формат п’ятиденного відновного заходу, який поєднує турботу про тіло – смачну їжу, чисте повітря, тишу лісу – з емоційним відновленням: арттерапевтичними практиками, груповою роботою з психологом чи психотерапевтом.
Спершу до ретритів залучали громадських активістів. А потім в організації побачили, що найбільш виснаженою групою серед цивільних є саме військові волонтери й волонтерки – люди, які, за спостереженнями Тетяни Кавальчук, з 2022-го, а дехто й з 2014 року, фактично живуть у режимі «роботів», не дозволяючи собі зупинитися.
«Цей стан дуже небезпечний, шкодить здоров’ю, особистості», – зазначає вона.
Оскільки цей ретрит не входив у жоден грантовий проєкт, кошти на нього довелося шукати окремо – через краудфандинг. Відгукнулися українські організації, зокрема «Громадсько-військовий рух» та ГО «Жінки Канівщини: сила в дії», а також іноземні донори – німецька організація MitOst, долучилися і звичайні люди – надсилали гроші як з України, так і з-за кордону.
На конкурс подали заявки охочі з різних регіонів, і за критеріями мотивації та волонтерського досвіду відібрали й запросили 20 учасників і учасниць, але через особисті причини до «Хати Скраю» доїхали 17.
За словами Тетяни Кавальчук, п’ять днів – не випадкова цифра:
«Дослідницьким шляхом встановили, що це ідеальна кількість днів, коли людина може і вирватися, і водночас відчути ефект. Якщо привезти людей всього на три дні, тільки на третій день вони почнуть розслаблятися».
Організаторки прагнули, щоб учасники встигли відчути наповнення хоча б на третій-четвертий-п’ятий день і поїхали додому вже з цим ресурсом.
Сама Тетяна в ретриті називає себе «універсальною солдаткою»: логістика, комунікація з фахівцями, стеження за програмою і, головне, – за тим, щоб людям було комфортно. Ключовий принцип – добровільність. Учасник може взагалі не ходити на активності, а просто спати в наметі, якщо саме це йому зараз потрібно.
Програма з корінням у Холодному Яру
Важлива частина концепції – занурення учасників у контекст самого Холодного Яру, адже, за спостереженнями Тетяни Кавальчук, гості з інших регіонів часто мало знають про історичне значення цієї місцевості. Щовечора на горі учасники дізнаються більше про історію краю, зокрема про повстання Холодноярської республіки, – для багатьох це стає справжнім відкриттям.
Арттерапевтичні практики теж прив’язані до місцевого матеріалу. Один із майстеркласів на цьому ретриті – розпис дощечок фарбами за мотивами рушників, поширених на Чигиринщині.
«Люди вибирають собі мотиви, комбінують. І це не тільки арт, а й занурення в регіон, в історію, в культурний контекст», – пояснює Тетяна.
Оскільки серед учасників – люди з дуже різними навичками, програма живе й імпровізацією: хтось пропонує майстерклас із виготовлення припинди, хтось показує вправи для хребта, хтось вчить плести мандали.
Розписані дощечки й інші вироби учасники цього ретриту виставлять на аукціон – навіть на відпочинку волонтери й волонтерки думають наперед, як, повернувшись, збирати кошти на потреби військових, і встигають тут-таки обговорити майбутні кампанії у соцмережах та влаштувати одне одному фотосесії для майбутніх зборів.
Місцевий контекст відчутний і в харчуванні: місцеві жінки готують крученики по-черкаськи та манники за автентичними рецептами конкретних сіл. Для багатьох учасників це супроводжується й іншими «першими разами» – перша ніч у наметі, перший виїзд верхи на коні під час екскурсії до парку «Зерноленд». За словами Тетяни Кавальчук, саме ці маленькі відкриття, повернення до чогось дитячого й простого, теж мають терапевтичний ефект.
«Хата скраю» приймає 2–3 такі ретрити за літній сезон – здебільшого для громадських діячів у межах проєктів з розвитку організаційної спроможності. Через складну логістику до Чигиринщини (а особливо через стан доріг) працювати вдається лише в теплу пору року – з травня по вересень.
«У 85 відсотків цих людей хтось служить»
Психотерапевтка Ірина Чижик приїжджає на такі ретрити вже вчетверте, але з групою, що повністю складається з військових волонтерів і волонтерок, працює вперше. Щодня вона проводить групові тригодинні заняття з перервою, а для тих, кому потрібно, – індивідуальні консультації, попит на які перевищив заплановану кількість місць.
За її спостереженнями, специфіка цієї аудиторії – у різниці стажу й динаміки вигорання: частина волонтерів працює з 2014 року, тобто вже 12 років, інші – з 2022-го, тобто п’ятий рік.
«За 5-й рік повномасштабної можна побачити, як змінюється динаміка долучення до волонтерства: наскільки всі були об’єднані, згуртовані в 2022-му, як ще трималися у 2023-му, і як з часом людей, готових активно брати участь у волонтерстві, стає все менше. Хтось уже просто не може цим займатися, бо треба і на життя заробляти, хтось починає зневірюватися. Люди виснажуються, а потреб у війська менше не стає», – каже Чижик.
Ще одна складність – поступова втрата розуміння та підтримки з боку близького оточення, яке не завжди готове знову і знову слухати про болючі теми.
Що ж до результатів роботи за ці п’ять днів Ірина Чижик зауважує, що це – не період для радикальних змін. Це час, коли людина може хоча б трошечки вповільнитися й усвідомити, що з нею і як вона зараз. За досвідом Ірини, основні зміни чи інсайти зазвичай наздоганяють учасників уже вдома, коли з’являється змога асимілювати досвід, тобто розкласти все по поличках і взяти з нього найкраще.
Принцип добровільності діє й у психологічній роботі – ніхто нікого не змушує відкриватися.
«У людей, у тому числі військових волонтерок, весь час є хтось, кому вони мають допомагати. Дуже часто вони не залишають собі права сказати “ні” та відмовити. А тут у них є право сказати “ні”», – пояснює вона.
За словами Ірини Чижик, нині, щоб волонтер(к)ам було легше виконувати свою важку щоденну роботу, нашому суспільству бракує вміння говорити на гострі теми, а не ігнорувати чи знецінювати чужий внесок в підтримку армії . За її оцінкою, у 85% волонтерок хтось із рідних служить, тому їм складно постійно наштовхуватися на небажання інших говорити про війну.
«Тим, хто напряму не залучений до волонтерства, важливо вміти чути та залишатися поруч з волонтерками та волонтерами, підтримувати їх хоча б емоційно. Бо всі, хто щодня дотичні до допомоги війську, стикаються з великою кількістю болючих історій. Вони підтримують військових, є сполучною ланкою між фронтом і тилом. Тому і їхнім оточуючим важливо не закриватися від розмов про війну. Зазвичай люди уникають цього не від хорошого життя. Здебільшого – через страх чи почуття провини, що самі не готові до такої залученості. Тому і просять при зустрічі: «Давай тільки не про війну». Мало що ранить так, як ігнорування чи байдужість», – каже психотерапевтка.
«Ти постійно маєш кудись бігти»: досвід волонтерки з Пирятина
Валентина Крагель з Пирятина представляє на ретриті одразу дві організації – очолює Агенцію розвитку регіональних ініціатив і є членкинею волонтерської організації «Вірні назавжди», яку створили ще до повномасштабного вторгнення. Валентина має чоловіка і двох доньок, дві вищі освіти – педагогічну та в галузі державного управління, – і зараз також працює у власному бізнесі.
У громадській діяльності Валентина з 1999 року. Волонтерить з 2014-го, і, за її словами, для неї війна триває не кілька останніх років, а саме відтоді.
Ще з часів Майдану разом з іншими вона возила продукти й інше необхідне першим бійцям, які йшли на фронт без будь-яких речей і належного спорядження. Згодом це переросло у постійну діяльність – благодійні ярмарки, молебні, волонтерський штаб при редакції місцевої газети. Після 2017 року, коли постачання армії покращилося, інтенсивність роботи тимчасово знизилася, а з початком повномасштабного вторгнення відновилася вже в набагато більших масштабах.
Спектр діяльності «Вірних назавжди» широкий: пошиття одягу, розвантажень і плащів-палаток із тканини, яку передають литовські партнери, плетіння маскувальних сіток, консервування, здача крові у госпіталі, благодійні ярмарки й розіграші, друк на 3D-принтерах.
Крім того, її життя як волонтерки складається і з інших виснажливих епізодів – виконання ролі «буфера» між людьми з дуже різними поглядами, постійних запитів і дзвінків від військових, нерозуміння й байдужість суспільства.
На ретрит Валентина Крагель хотіла потрапити ще торік, але не склалося. Цього разу вона доклала зусиль, щоб привезти з собою й керівницю своєї організації Світлану, яка, за її словами, «взагалі не відпочиває, працює 24 на 7», і сама б для себе такого часу не виділила.
Валентина зізнається, що перед поїздкою відчувала постійну напругу, необхідність постійно щось «діставати» – кошти, генератори, продукти.
Найважчим для неї є прохання про гроші:
«Одне діло, коли ти в фейсбуці пишеш якийсь пост, що підтримайте збір. А інше – коли дзвониш до підприємців і просиш».
За її словами, на ретрит вона їхала саме заради того, щоб бути без зв’язку, телефону й інтернету.
Досвід виявився для неї несподіваним: попри те, що вона описує себе як людину, якій не даються ручні техніки, на ретриті в неї вийшло гарно розписати дощечку та зліпити з тіста жайворонка.
«Я не вірю, що я так гарно могла це зробити», – зізнається вона, пов’язуючи це зі станом розслаблення й гармонії, який дало це місце.
Окремо вона відзначає мовне середовище ретриту: усі, включно з тими, хто зазвичай спілкується російською, тут перейшли на українську.
«Російська мова мене тригерить. Я раніше про це не казала, зараз я починаю говорити. Та тут російської мови немає», – каже Валентина Крагель, додаючи, що це відчуття спільного напрямку додає їй радості.
Важливим для неї виявилося й відчуття спільноти – розуміння, що інші волонтери переживають ті самі труднощі, зокрема несправедливі звинувачення в «наживанні» на волонтерстві, і так само стикаються з байдужістю частини суспільства до плетіння сіток чи інших форм допомоги.
«Коли ми разом, то це робить нас сильнішими», – підсумовує вона.
Тим, хто вагається подаватися на такі ретрити наступного року, Валентина Крагель адресує пряме звернення:
«Реєструйтесь обов’язково, бо ви повинні знаходити ресурс, яким ви повинні заряджатися… Маску, як у літаку, треба надягати в першу чергу на себе».
За її словами, після ретриту вона відчула, що дозволила собі не робити все й обирати лише те, що приносило полегшення – гамак, гору, спостереження за природою.
«Найцінніше – це руки і час»: волонтерка зі Слободи Черкаського району
Валентина Ведула із села Слобода Черкаського району представляє волонтерську організацію «Тінь», що працює з перших днів повномасштабної війни в Слободі та зараз базується в Черкаській районній лікарні. Команда налічує близько 50 осіб, хоча регулярно долучається менше – приблизно 15 людей.
Організація спеціалізується на маскувальних костюмах, сітках, нашоломниках і полотнах, а взимку додатково виготовляє окопні свічки та буржуйки для них. За словами Валентини Ведули, раніше волонтери встигали ще й пекти хлопцям смаколики й перемелювати сало з часником, але зараз ресурсу на це вже менше – команда переважно старшого віку, поєднує волонтерство з роботою, дітьми в школі та власним господарством.
У волонтерство Валентина прийшла з перших днів повномасштабного вторгнення – через знайому, яка вже вміла плести маскувальні сітки. Перша спроба виготовити кікімору, за спогадами Ведули, важила 7 кілограмів і повністю складалася з мішковини; з часом технологія вдосконалилася завдяки обміну досвідом з іншими волонтерськими осередками.
Волонтерки слобідської організації «Тінь»: Оксана Крижановська, Людмила Карплюк і Валентина Ведула
За фахом Валентина Ведула – медична сестра, працювала в Черкаській районній лікарні, потім у Будинку дитини, який під час війни функціонував як притулок для дітей-сиріт, а нині є реабілітаційним центром із паліативною допомогою дітям. У процесі роботи вона здобула ще одну кваліфікацію – асистентки ерготерапевта.
Зараз вона поєднує реабілітаційну роботу з волонтерством: пацієнти після інсульту чи поранень відновлюють дрібну моторику, водночас плетучи елементи маскувальних костюмів для військових.
«Вона бере стрічечку чи мішковину і зав’язує, і розуміє, що вона може це зробити… і ще приносить якусь допомогу захисникам», – пояснює волонтерка сенс цього поєднання.
У родині Валентини Ведули – чоловік, дорослий син-лікар і донька-підліток. Мати, за її словами, теж патріотично налаштована і допомагає у волонтерстві. Найбільшою опорою для неї є оточення таких самих волонтерів, які «не здулись, не здалися», а також фото- й відеозвіти від військових, яким вдалося допомогти. Підтримку надає й обласний військовий капелан Назар Ізасанський, який освячує маскувальні сітки та костюми.
Валентина каже, що її враження від ретриту перевершили очікування: їй вдалося опрацювати частину психологічних питань, побачити механізми роботи з емоціями, відчути підтримку серед однодумців. Особливе значення для неї має й те, що ретрит проходив саме в Холодному Яру – місці, пов’язаному з історією, яке вона як місцева мешканка добре знає.
Погляд керівниці організації: краудфандинг і унікальна цільова аудиторія
Голова ГО «Горизонт змін» Вікторія Феофілова пояснює, що попередні ретрити були призначені для громадських активістів загалом, а цей організували спеціально для військових волонтерів і волонтерок – незалежно від того, звідки вони і чи представляють офіційно зареєстровану організацію.
Ще однією відмінністю стало джерело фінансування – раніше такі заходи фінансувалися за рахунок грантових проєктів, а цей ретрит організація повністю покрила за рахунок краудфандингу, збираючи кошти від приватних донорів і партнерів спеціально під цю подію. Спочатку планували зібрати на три заходи, але встигли лише на один.
«Ми хочемо, щоб це була така регулярна діяльність – допомагати військовим волонтерам, тому що вони дуже багато чого роблять для інших і майже ніколи нічого не роблять для себе», – каже Вікторія Феофілова.
Найскладнішим у процесі вона називає саме краудфандинг як інструмент, яким організація користується нечасто: на відміну від грантових проєктів із заздалегідь визначеним бюджетом, тут довелося оголошувати реєстрацію учасників, ще не маючи повної суми, покладаючись на те, що кошти вдасться дозбирати.
За словами Вікторії, аудиторія військових волонтерів виявилася не найпростішою для набору групи через те, що самим людям складно дозволити собі відірватися від щоденної діяльності на п’ять днів:
«Їм здається, що якщо вони не п’ять днів покинуть свою діяльність, то світ просто завалиться, бо все тримається на них».
За її спостереженням, терапевтичний ефект ретриту суттєво знижується, якщо учасник фізично присутній, але ментально продовжує «висіти на телефоні» й вирішувати робочі питання.
Відбір учасників відбувається через анкету з описом мотивації та волонтерського досвіду, а також перевірку сторінок у соціальних мережах – і з міркувань верифікації волонтерської діяльності, і з безпекових причин. Заявників із закритими акаунтами в соцмережах, за словами голови ГО «Горизонт змін», до участі не допускали, оскільки організація не мала змоги перевірити, хто ця людина насправді.
Команду психологів і фахівців з майстеркласів «Горизонт змін» формує з людей, із якими співпрацює вже кілька років – організація проводить ретрити з 2021 року і має напрацьований пул перевірених фахівців.
Вікторія Феофілова наголошує, що формат не є простим виїздом на природу:
«Це реально корисна діяльність. Тут дуже продумана структура, яка спирається на доказові методи відновлення людей».
Наразі, за її словами, організація не знає інших ініціатив в Україні, орієнтованих саме на цю аудиторію – військових волонтерів, – оскільки більшість профільних програм підтримки сфокусовані на ветеранах або самих військових, тоді як волонтери, які допомагають опосередковано, часто залишаються поза увагою донорських програм.
П’ять днів у Холодному Яру не розв’язують проблему хронічного виснаження, з якою живуть українські волонтери й волонтерки – про це прямо говорять і самі організатори, і психотерапевтка ретриту. Але для 17 людей, які роками звикли віддавати весь свій час іншим, це стало рідкісною нагодою поставити на перше місце власні потреби – і, за їхніми словами, повернутися додому з ресурсом, якого їм давно бракувало.
Читайте також: Україна повертає воду на поля: навіщо держава відроджує меліорацію
Читайте нас також в Telegram!
