Головна / Герої / Чотири роки без сина. Історія Героя з Тального Олексія Накоп’юка

Чотири роки без сина. Історія Героя з Тального Олексія Накоп’юка

Небесний легіон Тальнівщини

26 серпня минає чотири роки від того дня, коли війна забрала життя українського захисника, нашого земляка Олексія Накоп’юка. Чотири роки – це ніби багато. За цей час змінилися пори року, виросли діти, життя навчило людей жити під звуки сирен і чекати добрих новин із фронту. Але для родини Накоп’юків час ніби зупинився саме того серпневого дня 2022 року, коли їхній син перестав виходити на зв’язок. Кажуть, із часом біль стає тихішим. Та тільки не для матері, яка втратила дитину. Не для батька, який так і не дочекався сина на порозі рідного дому. Не для маленької доньки, яка росте без татових обіймів. Не для дружини, яка залишилася з любов’ю, яку вже нікому подарувати. Олексій Накоп’юк народився 1 жовтня 1985 року у Тальному в родині Марії Миколаївни та Віталія Івановича. Він був довгоочікуваним і безмежно любим сином, який із дитинства зростав у любові, турботі та повазі. Батьки вкладали у нього всю свою душу, навчали бути чесним, людяним, відповідальним і сильним. Саме таким його запам’ятали всі, хто знав Олексія. Марія Миколаївна пам’ятає кожну дрібницю з його дитинства. Пам’ятає, як вперше повела його до школи, як чекала зі шкільних занять, як раділа його успіхам і золотій медалі після закінчення ліцею. Для матері він завжди залишався хлопчиком, навіть тоді, коли став дорослим чоловіком, створив сім’ю і сам став батьком. Віталій Іванович завжди пишався своїм сином. Він бачив, як Олексій виростав справжнім чоловіком – людиною слова, честі та великої відповідальності. Батько знав, що син ніколи не сховається за чужими спинами і завжди зробить усе, що вважає правильним. Після закінчення школи Олексій вступив до Національного транспортного університету, здобув освіту інженера-механіка, успішно працював, мав гарну професію і будував життя, про яке мріяв. Він любив свою сім’ю понад усе, був люблячим чоловіком для Анастасії та найкращим татом для маленької Вікторії. Він умів знаходити час для рідних, умів підтримати словом і просто бути поруч. Та війна перекреслила всі плани. Коли Росія розпочала повномасштабне вторгнення, Олексій не зміг залишитися осторонь. Він добровільно став до лав Збройних Сил України, бо був переконаний: якщо не захищати свою землю, ворог прийде у кожен дім. 19 березня 2022 року він одягнув військову форму. Того дня його мама проводжала сина зі сльозами на очах, але не просила залишитися. Вона лише обійняла його так міцно, ніби серце відчувало, що ці обійми можуть стати останніми. Відтоді життя родини перетворилося на нескінченне очікування телефонних дзвінків. Коли лунав телефон, серце матері починало битися швидше. «Синку, як ти?» – це були слова, які вона хотіла повторювати щодня. А він відповідав коротко: «Мамо, все добре. Не хвилюйся». Він завжди просив рідних берегти себе і не переживати. Насправді ж беріг їх від страшної правди війни. За кілька днів до своєї загибелі Олексій попросив дружину виїхати з Києва за місто, щоб вона була у безпеці. Він думав не про себе – він думав про тих, кого любив найбільше. Хотів бути спокійним за дружину і донечку, навіть перебуваючи на передовій. 26 серпня 2022 року поблизу Мар’їнки на Донеччині Олексій виконував бойове завдання. Саме там його життя обірвала війна. Але для його родини найстрашніше почалося після цього. Не було дзвінка. Не було повідомлення. Була лише тиша, яка з кожним днем ставала все важчою. Олексія вважали зниклим безвісти. І ця невідомість розривала серце найбільше. Марія Миколаївна щодня чекала, що двері відчиняться, телефон задзвонить, а син скаже: «Мамо, я вдома». Вона жила цією надією багато місяців. Батько мовчки дивився на фотографії сина і не втрачав віри. Бо батьки не перестають чекати своїх дітей, поки не почують останнього слова правди. Коли ДНК-експертиза підтвердила загибель Олексія, для родини ніби вдруге настало 26 серпня. Здавалося, що світ розколовся навпіл – на життя до війни і життя після неї. 20 серпня 2023 року Тальне зустрічало свого Героя вже не живим. Його проводжали навколішки, зі сльозами, із синьо-жовтими прапорами і квітами. У той день плакало все місто, бо додому повернувся не просто військовий – повернувся син Тального. Минуло чотири роки. Чотири роки, відколи у будинку Накоп’юків не звучить голос Олексія. Чотири роки, відколи за родинним столом залишилося порожнє місце. Чотири роки, відколи мама не може набрати номер сина і почути його «Мамо, привіт». Чотири роки, відколи батько більше не дочекається його міцного чоловічого потиску руки. Та є біль, який не підвладний часу. Марія Миколаївна й сьогодні приходить до сина з квітами, розмовляє з ним подумки, згадує його усмішку і дитячі роки. Для неї він не Герой із меморіальної дошки. Для неї він її дитина, яку вона носила під серцем, виростила і втратила через війну. Віталій Іванович продовжує жити з гордістю за сина і з болем, який неможливо описати словами. Адже найважче для батька – пережити власну дитину. Росте донька Вікторія. Вона дорослішає без тата поруч, але з історіями про нього, з фотографіями, зі спогадами рідних і великою любов’ю, яку він залишив їй назавжди. Пам’ять про Олексія живе і в рідному Тальному. На фасаді ліцею, де він навчався, встановлено меморіальну дошку. Його ім’я звучить на пам’ятних заходах, його портрет несуть у колоні Героїв, до нього приходять із квітами. Але жоден пам’ятник не зможе замінити матері сина, а доньці – батька. Чотири роки тому війна забрала життя Олексія Накоп’юка. Та вона не змогла забрати любов, яку він залишив своїй родині, і пам’ять, яку бережуть його земляки.

Світла пам’ять тобі, наш Герою. Тальне пам’ятає. Україна пам’ятає.