Квіти від Маяковського врятували Тетяну Яковлєву від голоду

Одна з найзворушливіших історій життя Маяковського сталася з ним в Парижі, коли він закохався в Тетяну Яковлєву.

Між ними не могло бути нічого спільного. Російська емігрантка, виточена і елегантна, вихована на Пушкіні і Тютчеві, не сприймала ні слова з рубаних, жорстких, рваних віршів модного радянського поета, “криголама” з Країни Рад.

Вона взагалі не сприймала жодного його слова, – навіть в реальному житті. Розлючений, шалений, що йде напролом, що живе на останньому диханні, він лякав її своєю нестримною пристрастю. Її не чіпала його собача відданість, його не підкупила його слава. Її серце залишилося байдужим. І Маяковський поїхав в Москву сам.

Від цієї миттєвої любові, що спалахнула і не відбулася, йому залишилася таємна печаль, а нам – чарівний вірш “Лист Тетяні Яковлєвій “зі словами: “Я все равно тебя когда-нибудь возьму – одну или вдвоем с Парижем!”

Їй залишилися квіти. Або вірніше – Квіти. Весь свій гонорар за паризькі виступи Володимир Маяковський поклав у банк на рахунок відомої паризької квіткової фірми з єдиною умовою, щоб кілька разів на тиждень Тетяні Яковлєвій приносили букет найкрасивіших і незвичайних квітів – гортензій, Пармських фіалок, чорних тюльпанів, чайних троянд орхідей, айстр або хризантем. Паризька фірма з солідним ім’ям чітко виконувала вказівки навіженого клієнта – і з тих пір, незважаючи на погоду і пору року, з року в рік в двері Тетяни Яковлєвої стукали посильні з букетами фантастичної краси та єдиною фразою: “Від Маяковського”.

Його не стало в тридцятому році – це звістка приголомшила її, як удар несподіваної сили. Вона вже звикла до того, що він регулярно вторгається в її життя, вона вже звикла знати, що він десь є і шле їй квіти. Вони не бачилися, але факт існування людини, яка так її любить, впливав на все, що відбувається з нею: так Місяць так чи інакше і впливає на все живе на Землі тільки тому, що постійно обертається поруч.

Вона вже не розуміла, як буде жити далі – без цієї божевільної любові, розчиненої в квітах. Але в розпорядженні, залишеному квітковій фірмі закоханим поетом, не було ні слова про його смерть. І на наступний день на її порозі виник розсильний з незмінним букетом і незмінними словами: “Від Маяковського”.

Кажуть, що велика любов сильніша за смерть, але не кожному вдається втілити це твердження в реальному житті. Володимиру Маяковському вдалося. Квіти приносили в тридцятому, коли він помер, і в сороковому, коли про нього вже забули. У роки Другої Світової, в окупованій німцями Парижі вона вижила тільки тому, що продавала на бульварі ці розкішні букети. Якщо кожна квітка був словом “люблю”, то протягом кількох років слова його любові рятували її від голодної смерті.

Потім союзні війська звільнили Париж, потім, вона разом з усіма плакала від щастя, коли російські увійшли в Берлін – а букети все несли. Посильні дорослішали на її очах, на зміну колишнім приходили нові, і ці нові вже знали, що стають частиною великої легенди – маленької, але невід’ємної. І вже як пароль, який дає їм пропуск у вічність, говорили, посміхаючись посмішкою змовників: “Від Маяковського”.

Квіти від Маяковського стали тепер і паризької історією. Одного разу, в кінці сімдесятих, радянський інженер Аркадій Ривлін. що почув цю історію в юності від своєї матері, завжди мріяв потрапити в Париж.

Тетяна Яковлєва була ще жива, і охоче прийняла свого співвітчизника. Вони довго розмовляли про все на світі за чаєм з тістечками.

У цьому затишному будинку квіти були всюди – як данина легенді, і йому було незручно розпитувати сиву царську даму про роман її молодості: він вважав це непристойним. Але в якийсь момент все-таки не витримав, запитав, чи правду кажуть, що квіти від Маяковського врятували її під час війни? Хіба це не красива казка? Чи можливо, щоб стільки років поспіль…

– Пийте чай, – відповіла Тетяна – пийте чай. Адже ви нікуди не поспішаєте

І в цей момент в двері подзвонили… Він ніколи в житті більше не бачив такого розкішного букета, за яким майже не було видно посильного, букета золотих японських хризантем, схожих на згустки сонця. І через оберемки цієї блискучої на сонці пишноти голос посильного вимовив: “Від Маяковського”.

* * *

Письмо Татьяне Яковлевой

В поцелуе рук ли,

губ ли,

в дрожи тела

близких мне

красный

цвет

моих республик

тоже

должен

пламенеть.

Я не люблю

парижскую любовь:

любую самочку

шелками разукрасьте,

потягиваясь, задремлю,

сказав –

тубо –

собакам

озверевшей страсти.

Ты одна мне

ростом вровень,

стань же рядом

с бровью брови,

дай

про этот

важный вечер

рассказать

по-человечьи.

Пять часов,

и с этих пор

стих

людей

дремучий бор,

вымер

город заселенный,

слышу лишь

свисточный спор

поездов до Барселоны.

В черном небе

молний поступь,

гром

ругней

в небесной драме,-

не гроза,

а это

просто

ревность двигает горами.

Глупых слов

не верь сырью,

не пугайся

этой тряски,-

я взнуздаю,

я смирю

чувства

отпрысков дворянских.

Страсти корь

сойдет коростой,

но радость

неиссыхаемая,

буду долго,

буду просто

разговаривать стихами я.

Ревность,

жены,

слезы…

ну их!-

вспухнут вехи,

впору Вию.

Я не сам,

а я

ревную

за Советскую Россию.

Видел

на плечах заплаты,

их

чахотка

лижет вздохом.

Что же,

мы не виноваты –

ста мильонам

было плохо.

Мы

теперь

к таким нежны –

спортом

выпрямишь не многих,-

вы и нам

в Москве нужны,

не хватает

длинноногих.

Не тебе,

в снега

и в тиф

шедшей

этими ногами,

здесь

на ласки

выдать их

в ужины

с нефтяниками.

Ты не думай,

щурясь просто

из-под выпрямленных дуг.

Иди сюда,

иди на перекресток

моих больших

и неуклюжих рук.

Не хочешь?

Оставайся и зимуй,

и это

оскорбление

на общий счет нанижем.

Я все разно

тебя

когда-нибудь возьму –

одну

или вдвоем с Парижем.