Витвір народного умільця із Звенигородки «дооформили» бджоли

Наша газета вже розповідала про захоплення відомого звенигородського підприємця Олександра Мрикота, який, займаючись так званою кореневою пластикою, використовує здебільшого для своїх дерев’яних виробів стовбури, пеньки та коріння старих дерев, котрі залишаються після вирубки. Витворами вмілих рук Олександра Сергійовича можна полюбуватися зокрема на літній терасі його кафе-бару «Лісова пісня»: тут і чудернацькі столи й лави, з-під сидінь яких «виглядають» дерев’яні опеньки, і ведмеді на повен зріст, і ще багато чого іншого, що викликає непідробний інтерес відвідувачів. Буває, що просто перехожі, особливо нетутешні, заглядають з вулиці: а можна подивитися?
Зрозуміло, що цією своєрідною виставкою умілець не обмежується: його вироби можна побачити навіть на дачній ділянці, розташованій в селі Майданівці. Її, а точніше – невеличку, з кількох вуликів пасіку «стережуть» троє виконаних у дереві лісовичків. Мрикот вже настільки звик до цих «хлопців», що, буваючи тут, не приділяє їм особливої уваги: стоять, мовляв, хай стоять собі й далі. Та відвідавши дачу декілька місяців тому і глянувши мимоволі на одного з них, очам своїм не повірив: той красувався з майже справжньою бородою. Придивився, підійшовши ближче, а то – бджолині соти, частково наповнені медом. Характерно, що коли раніше двоє інших лісовичків виділялися гарними бородами, виконаними в дереві, цей же мав лише контури бороди, що їх не поглибив різець майстра. Саме ці контури й обліпили бджоли сотами, поступово наносячи до них меду. І якщо на перших порах «борода» ще мала білі плями, то вже у скорому часі набрала бурштинового відтінку.

– Очевидно, бджоли вирішили виправити мій недогляд, – жартував пізніше Олександр Сергійович, показуючи мені цей своєрідний бджолиний шедевр, – тож і наділили його таким чоловічим достоїнством.
А якщо серйозно?
– Пасічник з мене нікудишній, – зізнався він. – Проте всім відомо, що ці медоносні комахи споруджують гнізда і в дуплах дерев, і в щілинах скель. Можливо, й тут зіграв певну роль якийсь призабутий інстинкт.

Та як би там не було, аби глянути на таке диво, сюди приїздили цілими сім’ями навіть з сусідніх районів. Багато хто зі скоробагатьків пропонував за «бороду» і бджолиний рій, який витворив її, чималі гроші, проте щораз наражався на відмову. А одного дня хтось бездумно зрізав щедро заповнені медом соти і лісовичок залишився без своєї «бороди». Мрикот здогадується, чиїх це рук справа, проте, як каже, того, що було, вже не повернеш.
А жаль…

Феофан БІЛЕЦЬКИЙ