«Трупи дітей лежали на городах у бур’янах. Ховали їх мовби то цуценят»

Голодомор 1932-1933 років – одна з найбільш трагічних сторінок нашої історії. І спричинений він не якимось стихійним лихом чи неврожаєм, а насильницькою колективізацією селянських господарств, розкуркуленням, та хлібозаготівлями, спланованими сталінським ВКП(б). За висновками Міжнародної комісії з розслідування голоду в Україні, мінімальне число жертв голоду – 7,5 мільйона. Скільки померло людей на Звенигородщині, ніхто ще не порахував.

В одній із заміток в звенигородській районній газеті «Соціалістичний наступ» від 16 серпня 1932 року читаємо, що колгосп ім. Леніна с. Вільховця здав перший хліб державі. На знімку – усміхнений хлібороб, який, можливо, ще й не відає, що він і його односельці вже приречені більшовицькою системою на мученицьку смерть від голоду. Бо українського хліба для Москви треба було аж надто багато. Окрім спеціальних уповноважених, яких присилали на жнива з райкому компартії, по всіх селах Звенигородщини роз’їжджали й політвідділівці з Вільшанської й Озірнянської МТС та працівники ОДПУ. Вони щодня подавали звіти про кількість зданого хліба, що його вивозили підводами на залізничну станцію Звенигородка, аби потім ешелонами відправляти на Росію. З вирощеного зерна колгоспники отримували мізер – по 25-30 кілограмів на працюючого.

З’явилася пряма загроза бути репресованим для кожного, в кого виявлять хоч якусь мізерію захованого хліба. Проте таке траплялося рідко: хліба не було. В більшості населених пунктів зупинилися й млини. Аби перемолоти якусь жменю збіжжя крадькома від влади та всюдисущих активістів, люди робили ручні жорна. Дехто просто підсмажував зерно і м’яв його в макітрах, товк у ступах. Печений хліб давно вийшов з ужитку. В хід йшла макуха, насіння конопель. Пекли буряки й гарбузи, варили так званий «кандьор». А загони партійних активістів витрушували по хатах не тільки зерно з останнього вузлика, а навіть насіння петрушки, кропу, овочевих культур, припасене до весни, як найдорожчий скарб. Сталінські поплічники з місцевих ледарів та п’яниць, затесавшись в актив, зі шкури лізли, аби вислужитися перед владою. Не відставали від них і голови та працівники сільрад. Одні робили це, рятуючи собі життя, інші ж просто відчували садистське задоволення, відбираючи останню зернину, а, значить, і останню надію на життя у своїх односельців.

Ось що згадує на сторінках Народної Книги-Меморіалу «33-ій: голод» самовидець тієї трагедії Олександр Колісник з села Стебне: « … Ходили по дворах групи «виконавців». Коли вже не було чого забрати, то залізними щупами колупали долівку, стіни, подвір’я: може, щось заховано. Пригадую, мати збиралася зварити юшку, намочила в мисці жменю квасолі. Але заповзяті «виконавці» знайшли, загребли ту квасолю. А на кутку чулися ридання, лежали на подвір’ях, на стежках розпухлі тіла людей. Весна була дощова, кругом поросли бур’яни на два метри, і з цих бур’янів чулося благання: їсти, їсти! Через день дядько Павло проїздив вулицею і накладав мертві тіла на гарбу, щоб була повна, і відвозив на кладовище…»

Голод, який поширювався протягом 1932 року, набув страшної сили на початку 1933 року. Свідки тих подій розповідають, що першими вмирали від голоду чоловіки. Потім діти. Жінки відходили на той світ в останню чергу, до останнього борючись за життя своїх дітей. І це була страшна смерть, оскільки їм часто доводилося перед цим ховати власних дітей. Морозом пробирає по шкірі, коли слухаєш або читаєш свідчення тих, хто бачив все це власними очима.

Назавжди закарбувала в пам’яті голод 33-го жителька села Моринці Євдокія Журбенко: «Трупи дітей лежали на городах у бур’янах. Ховали їх мовби то цуценят. Де лежить мале, там ямку викопають і загребуть бідолашне».

«Комнезами витрусили все, що було у нас їстивного, – розповідав житель Звенигородки М.Пасічник. – Якщо в тридцять другому ще мали якусь крихту чогось, аби потамувати голод, то в тридцять третьому вже не було нічого. В хату забрався голод, всі були пухлі. Помер брат Іван… Ніколи не забуду цієї та інших смертей. Особливо врізався в мою пам’ять один епізод: біля двору дядька Володимира Пасічника, батькового брата, на зеленому спориші лежить жінка. Це дядина Ніна. Біля неї – дворічна дочка Катя. Я кинувсь до тітки, яка жила навпроти: «Тітко! Дядина Ніна вмирає!» А від амбара завертає до нас грабарка. Водночас і ми підійшли. Дядина і дівчинка були вже мертві. Гострі носи і щоки, як віск, жовті, висохлі від голоду. Якісь дядьки поклали трупи у грабарку і повезли на цвинтар»…

Страшні факти про голодомор у Ризиному, який забрав понад 600 жителів цього мальовничого села, наводять тамтешні старожили. Як і в більшості населених пунктів району, найбільше людей померли тут від голоду у квітні-червні тридцять третього. Трупи підбирала і вантажила в гарбу спеціальна «команда», яку за цю страшну роботу підгодовували в колгоспі баландою. Звозили покійників на цвинтар, де на них чекала яма – «братська могила». Гарбою під’їздили якомога ближче до ями, потім гарбу перекидали і покійники летіли донизу. По закінченні денного перевезення трупи прикидали шаром землі. Через день-другий все повторювалося спочатку, аж допоки яма не була повністю заповненою.

Трупи, які вже розклалися (було й таке), закопували там, де вони лежали, в яму глибиною до 60-ти сантиметрів і загортали землею, не лишаючи на могилі жодної позначки. Такі безіменні могили були по подвір’ях, садках і городах. Нерідко їх розривали голодні здичавілі собаки.

Розповідали, що були випадки, коли до ями з мертвими звозили ще живих людей, аби не їхати по них зайвий раз: мовляв, все одно помруть. Багато людей, йдучи кудись в пошуках їжі, вже не поверталися додому. В Ризиному так сталося з Ольгою та Василем Яковенками, Мусієм Бабієнком, Микитою Загороднім та багатьма іншими.

В Будищі, порівняно невеликому селі, щодень помирали по 5-6 людей. Спеціально призначена похоронна бригада з двох чоловік – бригадира і їздового – лише звозила покійників на цвинтар, а для копання могил та їх загортання брали чоловіків, які в чомусь завинили перед владою. На підводу з мертвими, як і в інших селах, кидали й дуже кволих. До таких було зараховано і Гапку Жуган. Й лише завдяки їздовому Федору Курченку, який не послухався бригадира і не кинув її в гарбу, Жуганиха не потрапила в могилу. Потому, як розповідають в селі, хтось трохи підхарчував жінку і вона вижила. Були й такі, хто зумівши вибратися з могили, підкріпившись травою чи листям, повертався додому. Один з них – житель Тарасівки Олександр Сидоренко, який таким чином повернувся з “могили” і довго, аж до середини вісімдесятих років, працював у колгоспі трактористом.

Для дітей, яких осиротила смерть батьків, в селах організовували щось на зразок дитячих ясел. Проте і там не було чого їсти, тож особливо знесилені і кволі пухли з голоду і помирали. В могилу вони пішли в більшості випадків безіменними, оскільки не було кому встановлювати їхніх прізвищ.

Так підрізалося родове коріння українського народу, розчавлювалася московським чоботом віками уставлена мораль – Україну називали житницею, проте, грабуючи її, прирекли на голодну смерть мільйони людей, не залишивши в руках, що виростили хліб, ані зернини.

Михайло НЕЧАЙ