''Сиджу на містку і раптом поруч з поплавком виниряє чоловік у масці''

72-річна Тамара Протченко з Ватутіного має 66-річний стаж рибалки. Більшість снастей їй подарували друзі та чоловік. Дивиться тематичні телепередачі й мріє потрапити на професійні змагання. Вудить разом зі своєю 50-річною донькою.

Сиджу зазвичай з однією вудочкою, а біля мене моя донька, – каже Протченко. Розмовляємо телефоном. Жінка в цей момент саме рибалить.

– Їй 50 років. Має проблеми зі здоров’ям. Нам обом подобається процес. Дощик крапає, там білочка десь скаче, там ондатра пливе, рибка скидається. Риболовлею займаюсь із самого дитинства. З 6-7 років. Народилась я у селі Чичиркозівка. Наша хата була над ставком якраз. Ходила туди й ловила рибу. Тоді ще не було ліски, то користувалась ниткою. Це мій батько привив любов до риболовлі. Тому я все життя на водоймі. Зараз вуджу лише у Ватутіному. З берега не ловлю. По нашій річці багато різних місточків. На них зручно й чисто. Та й в очерети не закину і не заплутаю ліску. Не маю якогось конкретного місця. Де подобається, там і сідаю. Сама варю наживку: на м’ясорубці перемелюю соняшникове насіння й змішую з манкою. Маю 3 вудки вдома. Але ходити люблю з однією лише. Наловлю щось, то й добре. Як ні – нічого страшного. Головне, аби було 3 рибини: мені, доньці й чоловіку.

На річці з вудкою сиділа б днями, зізнається Тамара Володимирівна.

Завжди йду з самого ранку й сиджу, поки вистачає терпіння, – пояснює рибалка. – Оскільки поряд донька, то повертаємось, коли вона втомлюється. А я б сама сиділа день і ніч. Значного улову ніколи не мала та й не прагну цього. Найбільшою рибиною в мене був карась на 1 кілограм. Впіймала за один раз кілька таких особин. Клювало щось і значно більше, але ламало вудку й тікало. Швидше за все сом таке робить. Завжди неприємні такі моменти. Хоча мені й не хочеться, аби ловилась така велика риба. Мені більше хочеться просто посидіти й спостерігати як смикається поплавок, а не як ламаються снасті. Ловила й хижу рибу. Якось судак взяв на манку. Мені це було дивним. Для таких видів риби маю спеціальний застосунок, аби не вхопила за палець гострими зубами, коли знімаю з гачка. Беру з собою, коли цілеспрямовано йду ловити на черв’яка чи на малька. Особливих секретів не маю. Я все ж любитель, а не професіонал. Люблю йти на річку, коли немає дощу і стоїть похмура погода. От тоді можна рибалити. В цей період майже завжди гарний кльов. Коли ж падає дощ, то годі й очікувати на улов. Залишається сидіти й слухати спів пташок чи гавкіт собак. Риба затихає.

Жінка живе у квартирі. До місцевої річки йти кілька хвилин. У Ватутіному має дачу й озеро за кількасот метрів від неї.

Від хати до нього метрів 300. Але зараз туди мені страшнувато ходити, – говорить Протченко. – Бачила там диких кабанів і змій. Та й інші рибаки теж не охоче ходять туди, бо майже все вже виловлено браконьєрами. Хоча сітки є меншим злом у порівняні з електровудками. Не так давно була ситуація: сиджу на містку і раптом поруч з поплавком виниряє чоловік у масці. Займався підводною риболовлею. Я вудкою вдарила по воді, бо боялась, що заплутає мені все. То він мені пригрозив гарпуном. Добряче перелякалась. Зібралась та й поспішила додому.

Для свого захоплення має нові вудки з магазину. Саморобними користується рідко.

На дачі я тримаю вудки лише з ліщини, але вони для мене вже затяжкі, – пояснює Тамара Володимирівна. – А у квартирі лежать з магазину. Одну подарував товариш-рибак. Інші дві чоловік подарував на день народження. Загалом, він часто дарує щось, що мені знадобиться на риболовлі. Хоча все необхідне вже маю: підсака, садок, прикормки. Чоловік і сам рибалка. Він же й збирає мене на промисел. Завжди хвилюється, чи нічого не забула взяти. Ремонтує мої вудки, коли обриваю волосінь об очерет. Не сердиться, бо й в самого таке буває.

Через вік жінка не ходить вже на зимову риболовлю . По тій же причині давно відмовилась й від човна. Має звичку прибирати після інших сміття.

З човна не люблю рибалити. Там не встанеш, аби розігнути спину, – скаржиться Протченко. – Хоча колись плавала на щуку. Але то було ще в молодості. Взимку не ходжу на лід. Дуже мерзну. Та й провалитися остерігаюсь. Років 10 тому ще займалась зимовою риболовлею. Маю багатьох знайомих чоловіків-рибалок. Ніхто й не думає насміхатися. Бо, мовляв, це не жіноче заняття. Навпаки, поважають, бо знають, що люблю порядок. Моя риболовля часто починається з прибирання за чужими людьми. Визбирую ті всі пляшки й інше сміття. Не розмотаю вудки, поки все не приберу. Найгірше, коли б’ють скло і кидають у воду. Окрім цього іноді бачу й дохлих свиней, котів… Після такого не хочеться рибалити чи їсти улов. Та навіть це мене не змусить повернутися додому. Просто шукаю інше, чисте місце.

З 90-их років Тамара Протченко є членом спілки рибалок-любителів. Разом з колегами щороку організовують заходи до Дня рибалки. Тривалий час мріє побувати на змаганнях серед професіоналів.

Ніколи не була на змаганнях з риболовлі. Але дуже хочу взяти участь. Навіть не заради перемоги, а заради учасників. Цікаво ж, хто чим користується і як, почути поради. Інтернет того всього не дасть. Не маю з ким поїхати на такий захід. Чоловік у віці й доньку не покину. У Ватутіному таке теж роблять, але мені не до того в цей час. Потрібно юшку варити для учасників, за порядком дивитися.

Тамара Протченко нарікає на стрімке зникнення риби у місцевій водоймі. Звинувачує в цьому браконьєрів.

Раніше нашу річку часто зариблювали. Зараз це рідше роблять, – каже Протченко. – Років 5-6 тому відкрили заставки і рівень води знизився на майже 2 метри. На очеретах тоді пропала велика кількість ікри. Люди мішками носили рибу, яку збирали в намулі. Годували потім домашню птицю. Це дуже вплинуло на теперішню кількість риби. А браконьєри доловлюють залишки. У нас на вулиці Ювілейній є стихійний ринок. Там улов браконьєрів продають їхні дружини та знайомі. Знаю їх як не в обличчя, то за прізвищем. Покарати їх ніхто не може. Зараз через них стало значно менше карася й линка.

Тамара Володимирівна має кількох знайомих жінок-рибалок. При зустрічі завжди цікавляться одна в одної успіхами. Хоча тему риболовлі зазвичай обговорює все ж із чоловіками. Зізнається, що останні кілька місяців додому повертається майже з пустими руками через поганий кльов. Підозрює в цьому несприятливу погоду.

Сергій Радченко, “Вечірні Черкаси”