Батька не зрікся тому й не дочекався зірки героя

До сільради він навідувався все частіше, хоч всі в Ризиному бачили – не по ньому ті походеньки. Але ніхто з рідних не перечив йому, а жалісливі вдови-солдатки, зустрівши на вулиці та бажаючи за давнім сільським звичаєм здоров’я, лише скрушно зітхали: тане на очах хлопець, а йому б ще тільки жити…

У селі подейкували, що Валентин чекає документів – підтвердження про нагородження його Золотою зіркою героя, до якої його було представлено ще в червні сорок четвертого. Та інше мучило, не давало йому спокою ні вдень, ні вночі. Іншої звістки чекав він – про батька. Бо не міг, не мав права залишити цей світ, не дізнавшись про його долю.

Важко давалося те чекання передусім тому, що у свої двадцять три усвідомлював: на життя йому відміряно зовсім мало. Прошкував селом, тамуючи фізичний і душевний біль. А повернувшись з сільради, знесилено падав на ліжко, стараючись відігнати геть думки-спогади. Відбиваючись від них з останніх сил, провалювався у напівсон-напівзабуття. Та те не рятувало. Прокидався і все починалося спочатку, прокручувалося у пам’яті.

… Дитячі роки, університет, фронт, бойові побратими. Сержанти Мілютін і Єрмаков, капітан Коршенко, підполковник Казанков… Аби живий був батько, як би багато йому розповів…

– Ти чуєш мене, тату?..

– Заспокойся, рідний, заспокойся, – схиляється над ним мати.

Та Валентин залишається десь там, у пережитому. Просторий бліндаж із металевими шафами-сейфами, за столом – переперезаний реміняччям старший лейтенант-особіст. Обличчя «старлея» стомлене, темні підківки під очима. «Недосипає, мабуть», – думає Гришко, стримуючи бентегу, що наростала дорогою в особовий відділ. Знав, просто так, без ніякої причини «особісти» не викликають. Значить, знову…

А старший лейтенант починає здалека:

– До війни вчився в університеті?

– Так точно, в Київському. На факультеті романо-германської філології.

– Вивчав, значить, мову наших ворогів?

– Німецьку мову, товаришу старший лейтенант.

– Не будемо вдаватися в тонкощі, старшина. Хоч маєте затямити, що саме німці є нашими ворогами. Та поговоримо про інше. Відповідайте, чому відмовилися бути перекладачем при штабі?

– Гадаю, що моє місце на передовій…

– Думати за тебе є кому, – перебиває його на слові «особіст». – А поки що можу повідомити, що твою кандидатуру на посаду командира взводу не затвердили. Чому, мабуть знаєш?

«Починається», – переходить у злість хвилювання, як то бувало у подібних випадках. В сороковому, на засіданні бюро комітету комсомолу факультету, у військкоматі, в штабі дивізії. Та хіба лише там вели з ним «виховну» роботу? І ось знову…

– Твою хоробрість відзначив у своїй характеристиці капітан Коршенко, – продовжує старший лейтенант. – Вмієш, пише, орієнтуватися у бойовій обстановці, вести за собою інших. Та хто скаже, що тримаєш в душі, старшина? Незрозумілий ти для мене. Ось хоча в цій історії з батьком. Та й дурневі ясно, що він ворог народу. Я, не задумуючись, зрікся б такого.

– Все залежить від виховання. А щодо посади взводного… В командири не рвуся, – відповів Гришко.

– Ну-ну. А ти, виявляється, не тільки в бою хоробрий. Ну що ж, ми ще зустрінемось. А зараз вільний!

Та не знав ні «особіст», ні тим більше старшина Гришко, що дороги їхні з цього дня надовго розійдуться. Розпочиналася Білоруська операція. Незабаром підрозділи 250-ої стрілецької дивізії пішли у наступ.

Перед полком підполковника Казанкова ставилося завдання: прорвавши оборону німців в районі сіл Заозер’я та Велика Крушинівка, забезпечити наступ підрозділам дивізії. Першою в темну червневу ніч йшла рота капітана Коршенка.

…До переднього краю противника, позначеного дротяними загородженнями, вдалося добратися непоміченими. Тепер головне – подолати «колючку». Проходи робити ніколи. Значить, з ходу: дві-три шинелі на дріт, ривок – і… Раптом побачили спалахи ракет, за ними – шквал вогню. Оступився сержант Єрмаков, упав командир взводу Бествіцький:

– Командуй, Гришко, я…

І замовкає.

Тепер вже ніхто не жаліє патронів. А атакуючих не зупинити. Ось уже ворожі шанці. Ривок. Ще один…

Вони зуміли вирватися на східну околицю Заозер’я. Тепер – вимести фашистів з Великої Крушинівки. Проте німці врешті отямилися і тепер кріплять оборону. А найгірше – зуміли добре пристрілятися.

Що робити?

«При виконанні завдання командування старшина Гришко В.С. проявив виняткову мужність і героїзм, – писав у своєму донесенні командир полку Казанков. – Замінивши тяжкопораненого командира штурмової групи, підняв бійців в атаку, знищив вогневу ворожу точку, що забезпечило дальше просування підрозділів вперед. Своїм героїзмом надихнув бійців, які здобули перемогу над удвічі переважаючими силами ворога. Гідний присвоєння звання Героя Радянського Союзу».

… Звістка про представлення до звання Героя обнадіяла Валентина: тепер позаду підозри, принизливі розмови, допити. Та з іншого боку… Адже був ще не один особовий відділ, котрий представляв отой старший лейтенант, існували й інші «особісти» з полковницькими і генеральськими пагонами. І слово їхнє було вирішальним. Рішення не підлягали обговоренню. Це дали зрозуміти Гришкам ще тоді, в тридцять сьомому: «Наші органи не помиляються». Але хто в Ризиному міг сказати, що їхній сільський вчитель Сергій Сафонович – замаскований ворог народу?

Мало хто знав, як важко було добитися синові «ворога народу» до університету. Попри все, він став одним з кращих студентів курсу і мав усе для того, щоб отримати диплом. Та не міг, не хотів скористатися наданою відстрочкою, коли запалало полум’я війни. І там, на фронті, завжди звірявся з батьком. Й недаремно багато хто з бійців взводу мав старшину Гришка за справжнього вчителя. Суворого, вимогливого, але завжди справедливого. Він вчив їх всьому, що знав, що вмів сам. Все, чому навчав, ґрунтувалося на досвіді, набутому на війні. І потім вони часто дякували йому за нелегку науку перемагати.

А бої не припинялися. За кілька днів бійці 1-го Білоруського фронту у взаємодії з підрозділами інших фронтів прорвали німецьку оборону під Вітебськом, а також на Орловському і Могильовському напрямках. Та головний бій, останній бій старшини Гришка був попереду.

… Гітлерівці знавісніло чіплялися за кожен метр білоруської землі і мали великі втрати, Та багатьох недораховувалися і в роті капітана Коршенка. Особливо часто гинули новобранці, ще необстріляні солдати, якими поповнювалися підрозділи в ході наступальних боїв. Рятуючи одного з них, потрапив у зону обстрілу Валентин Гришко. Осколки в шести місцях пробили гімнастерку старшини. Лікарі зробили все, що було в їх силах, аби вирвати хлопця з чіпких пазурів смерті. Проте, виписуючи його зі шпиталю після довгих місяців лікування, бачили: навряд чи виживе. Йому потрібно було лікуватися й далі. В кращих умовах. Та що про те говорити… Коли б ще мав документи на Героя, а так з якого дива піклуватиметься Країна Рад про якогось старшину з сумнівною репутацією сина ворога народу? Тож і залишали його сили з кожним днем.

«Отак, батьку. А ти все мовчиш й мені вже, мабуть, не дочекатися вісточки від тебе».

Таки не дочекався. Його Зірку Героя вручать матері, Марії Яківні. А ще через два роки по тому реабілітують батька, Сергія Сафоновича Гришка…

Феофан БІЛЕЦЬКИЙ