Як на Тальнівщині бережуть спадщину Валер’яна Підмогильного: до ювілею майстра Розстріляного відродження

На старій алеї столичного Байкового цвинтаря височіє пам’ятник з двома білими барельєфами чоловіка і юнака. Нижче висічено автограф Валер’яна Підмогильного – блискучого майстра міської прози й одного з найтонших інтелектуалів Розстріляного відродження. Проте під цією плитою письменник не спочиває: його життя обірвав розстрільний сибірський листопад 1937 року в Сандармоху, а справжня могила загубилася в чужій землі назавжди. Тут спочиває його найближчий у світі прихисток – дружина Катерина Червінська й син Роман.   

Цього року, коли Україна згадує 125-річчя від дня народження прозаїка, його слово відлунює в найдальших куточках України. Про те, як у Кривих Колінах на Тальнівщині бережуть пам’ять про видатного майстра і якою ціною родина свого часу рятувала його спадщину, розповідає бібліотекарка Олена Колеснік. Для неї ця історія стала чимось дуже особистим – живим болем і прикладом неймовірної вірності. «Для України Підмогильний – неймовірна інтелектуальна висота, яка для мільйонів і досі залишається невідкритим материком, – ділиться пані Олена. – Катерина Іванівна зробила неможливе, аби вберегти рукописи й автентичні тексти, коли ім’я її чоловіка жорстоко випалювали з пам’яті. Тепер, гортаючи ці сторінки з читачами, ми щоразу схиляємося перед дивовижною жіночою відданістю».  

Перший том від юнака без копійки в кишені та складний вибір між Кантом і ковбасою

Селянський син Валер’ян Підмогильний торував собі шлях до науки й літератури виключно власним талантом. Попри постійні злидні, він мав гостре почуття гумору. Ще юнаком зухвало видав першу збірку під назвою «Твори. Том перший». У роки голодного студентства в Києві кепкував із того, як важко часом обирати між  книгами Іммануїла Канта й шматочком ковбаси.

Абсолютно невибагливий у побуті, юнак мав неприборкану жагу до знань. Згодом він виросте в блискучого перекладача французької класики й автора культового роману «Місто». Валер’ян Підмогильний першим так глибоко й тонко зафіксував психологію українського інтелектуала, який підкорює мегаполіс, назавжди змінивши вектор нашої прози.

Ворзельське кохання й пастка харківського будинку «Слово»

Рятуючись від голоду в столиці, у 1921 році письменник переїхав до Ворзеля вчителювати. Там він зустрів доньку місцевого священника Катерину Червінську. За рік молодята побралися. Невдовзі Катерина стала акторкою київських театрів, а згодом у подружжя народився єдиний син Роман.

У тридцять першому родина перебралася до Харкова, оселившись в омріяному, а згодом проклятому будинку письменників «Слово». Щастя тривало лічені роки. Уже 8 грудня 1934 року за Підмогильним прийшли. Для чекістських обвинувачень сталінським катам вистачило й того, що його кохана дружина була попівною.    

Соловецька тиша, цензура й герої, які стали мерцями

Засуджений до десяти років ув’язнення, письменник опинився в Соловецькому таборі особливого призначення. Катерина з малим сином рушила слідом за чоловіком на далеку північ, проте тюремна адміністрація так і не дозволила їм побачитися. Єдиною ниткою, що пов’язувала розірваний світ родини, залишалися листи, безжально перевірені табором.

У цих куцих звістках Валер’ян благав дружину не впадати в розпач і берегти сина. Навіть у вогкому кам’яному мішку Соловків він намагався творити – уперто працював над новим романом. Однак чесність перед собою не дозволила митцеві піти на компроміс із совістю. Про трагічну долю свого останнього рукопису він сповістив кохану в одному з листів: «Героїв роману, що я розпочав, можеш вважати мерцями».

Невдовзі мерцями за наказом «особливої трійки» стали й самі в’язні. Восени страшного 1937 року Валер’яна Підмогильного розстріляли в карельському урочищі Сандармох.

Казахське заслання, втрата єдиного сина й сусідське пекло в «Роліті»

Після арешту чоловіка Катерину з дитиною виставили з харківської квартири. Їх тимчасово прихистила родина драматурга Миколи Куліша, на якого теж чекала мученицька доля. Син Куліша Володимир згадував слова згорьованої жінки: «Якби мій чоловік помер, я переплакала б це лихо, але його відірвали від нас живим, розбили сім’ю. Боже, дай сили витримати цей жах».

Невдовзі як рідних «ворога народу» Катерину й Романа позбавили всього й вислали на п’ять років до далекої Алма-Ати. До Києва вони змогли повернутися лише після Другої світової війни. У сорок дев’ятому жінку наздогнало нове страшне горе: єдиний син Роман, студент-медик, раптово помер: не витримало серце. Лишившись зовсім одна, жінка отримала куток у київському будинку письменників «Роліт», у комуналці поета Миколи Шеремета. Радянські сусіди виявилися нещадними: регулярно писали скарги до Спілки письменників, вимагаючи виселити вдову, бо вона, мовляв, заважала їм творити.

«Усе життя Катерини Іванівни в ті роки – невидима й уперта відсіч системі, – додає Олена Колеснік. – Вона жила серед постійної ворожості й образ, але продовжувала звіряти тексти, шукати першодруки оповідань і готувати спадщину чоловіка до кращих часів, у які непохитно вірила».

Попри самотність і тиск, жінка вичитувала кожну сторінку. Коли в серпні 1956 року Підмогильного офіційно реабілітували, вона одразу понесла рукописи до видавництв. Проте радянська цензура знову зачинила перед страдницею двері. Слово письменника пробилося до українського читача лише наприкінці вісімдесятих, коли самої Катерини вже давно не було на світі.

Кенотаф на Байковому й вірна нічна варта

Так і не дізнавшись, де зарита в карельських лісах її доля, вдова встановила на могилі сина спільний барельєф для двох найдорожчих у світі чоловіків. Працюючи скромною бібліотекаркою в Палаці піонерів, вона часто поночі їхала на цвинтар і лишалася там до ранку, обіймаючи цей символічний притулок коханого. «Сьогодні білий мармур на Байковому став єдиним місцем на землі, де можна вклонитися самому Підмогильному, – підсумовує Олена Колеснік. – І ми в нашій сільській книгозбірні робимо все, аби пам’ять про цю родину не згасала».

Катерини Червінської не стало в 1962 році, та і не потримавши  в руках нове видання творів свого Валер’яна, проте завдяки її тихій самопожертві ці тексти дійшли до нас живими й неспотвореними. Два білі обличчя на старому київському цвинтарі досі мовчки дивляться в небо – єдиний свідок великої любові, яку не зміг розстріляти навіть тоталітарний режим.

Наталія ГОЛОВЕЦЬКА

Читайте також: Україна повертає воду на поля: навіщо держава відроджує меліорацію

Читайте нас також в Telegram!