«Я не прошу, а граю для людей»: історія чоловіка з гармошкою, якого знає все Тальне

Базарний день у Тальному. Центр міста, людно, гамірно. Хтось поспішає до магазину, хтось повертається з покупками, діти просять морозиво, а старші люди зупиняються перепочити на лавці. Саме в такі дні біля магазину АТБ, у центрі міста, можна почути знайомі звуки гармошки.

Українські народні пісні, авторські композиції, патріотичні мелодії, вони лунають над центральною вулицею і ніби на кілька хвилин уповільнюють міську метушню. Біля музиканта зупиняються люди. Хтось слухає мовчки. Хтось підспівує. Діти починають танцювати. Дехто кидає кілька гривень.

Віктор Гуцал про матеріальну допомогу, нікого не просить, він просто грає для людей:

– Я не простягаю руку. Я просто граю. Якщо людина хоче, вона допоможе. Якщо ні, я однаково буду грати. Бо я граю не заради грошей. Я граю для людей, – говорить чоловік.

Йому сімдесят років. Родом із села Чорна Кам’янка колишнього Маньківського району. Уже довгий час живе у Тальному. Тут створив сім’ю, виховав двох синів, сьогодні радіє онукам.

Людина, яка все життя працювала

У розмові Віктор Григорович майже не говорить про відпочинок. Натомість постійно повторює слово «праця». Його трудова книжка, жартує, схожа на енциклопедію. Працював на щебеневому заводі, займався будівництвом, косив траву, обрізав дерева, допомагав людям по господарству.

– Я завжди любив труд. Без роботи себе не уявляв, – говорить він.

Навіть тепер, коли пересувається на милицях або електроскутері, сидіти без діла не може.

Власноруч шиє собі рукавиці, м’які наколінники, спеціальну подушку, щоб легше було працювати навколішки. І досі обрізає дерева, допомагає літнім людям зробити фундаменти, порається біля власного будинку. За оселею сам облаштував клаптик землі, посадив квіти й із задоволенням спостерігає, як вони ростуть.

– Я не старію душею. Поки можу щось робити, буду робити.

Музика, яка живе з дитинства

Та є ще одна справа, яку він любить не менше за працю. Музика. Першу гармошку Віктор взяв до рук у шість років. Учителя не мав. Усього навчився сам.

– Я самоучка. Почав грати ще маленьким хлопчиком. Потім уже сам розбирав мелодії, слухав і вчився. Музика зі мною все життя, – розповідає він. Ще у чотирнадцять років він уже виступав на сцені, сільського будинку культури. Згодом навчився не лише виконувати чужі твори, а й писати власні. Сьогодні в його доробку десятки авторських пісень. Одні присвячені Україні. Інші – дітям. Є ліричні, жартівливі, патріотичні.

– Мені всі пісні до душі. Але найбільше люблю свої. Вони народжуються самі, – усміхається музикант.

Через проблеми із суглобами він не може грати на баяні – інструмент надто важкий. Тому свою нинішню гармошку буквально сконструював сам.

Полегшив її, підібрав потрібне звучання, зробив такою, щоб її могли витримати руки.

– Я її сам склав. Після пів години гри рука вже починає німіти. Але без музики я жити не можу.

Війна торкнулася і його родини

Коли Віктор Григорович виконує патріотичні пісні, це не просто репертуар.

Для нього це особисте. Обидва його сини були військовими. Сьогодні захищає Україну і онук. Він уже отримав поранення, нагороджений «Золотим Хрестом» і після чергової ротації знову повернувся на передову.

– Молимося тільки, щоб був живий, – тихо каже чоловік.

Сам Віктор майже завжди приходить провести в останню путь загиблих захисників. Каже, під час хвилини мовчання гармошка мовчить теж.

– Є моменти, коли музика повинна замовкнути.

Після аварії довелося починати життя заново

Ще кілька років тому він був набагато рухливішим. Працював щодня, виконував важку фізичну роботу. Та, за словами чоловіка, після дорожньо-транспортної пригоди його здоров’я різко погіршилося. Він розповідає, що тепер майже не може пересуватися без милиць, а питання справедливості й досі намагається вирішити у правовому полі. Саме тоді музика стала не лише відрадою, а й можливістю заробити.

– Коли вперше вийшов грати, люди мене підтримали. Я був дуже вдячний. Не тому, що дали гроші. А тому, що зрозумів: людям потрібна моя музика.

«Добро завжди повертається»

Попри власні труднощі, Віктор Гуцал не перестає допомагати іншим.

Розповідає, як одного разу купив хліб і молоко літній жінці, яка не мала за що заплатити. А ще у розмові згадує тальнівчанку Людмилу, яка, поклавши йому сто гривень, сказала просту фразу:

– Чим більше я віддаю, тим більше мені повертається.

Каже, після тих слів ще більше переконався, що людська доброта існує.

Мрія, яка ще попереду

Віктор Гуцал мріє записати альбом власних пісень. А ще придбати електрогармошку. Вона значно легша, а значить, дасть змогу довше грати, незважаючи на біль у руках. Щоп’ятниці та в інші базарні дні він знову приїжджає до центру міста. І коли між шумом автомобілів, голосами покупців і дитячим сміхом раптом починає звучати гармошка, багато хто вже знає: Віктор Григорович знову тут. Він не просить співчуття. Не нарікає на долю. Він просто сідає біля АТБ, бере до рук інструмент і дарує людям те, що вміє найкраще – українську пісню.

Можливо, саме тому його музика так легко знаходить дорогу до людських сердець.

Анна ДРАГУН

Читайте також: Україна повертає воду на поля: навіщо держава відроджує меліорацію

Читайте нас також в Telegram!