Втратила дім, але не віру: історія військовослужбовиці, яка знайшла новий початок на Тальнівщині

Війна забрала в Ірини Гончар рідний дім на Херсонщині, змусила пережити окупацію, розлуку з дітьми, постійний страх за чоловіка та власне життя. Але не змогла забрати найголовнішого – сили духу, віри в Україну та бажання допомагати іншим. Сьогодні Ірина – військовослужбовиця, багатодітна мама п’ятьох дітей, дружина військового та переселенка, яка разом із родиною знайшла прихисток на Тальнівщині. «Саме Бог привів нас сюди», – усміхається вона.

Разом із чоловіком вони вже понад двадцять років у шлюбі. Виховують п’ятьох дітей. Старша донька цього року вступає до Тальнівського коледжу на спеціальність «Сценічне мистецтво», адже чудово співає. Старший син вступив до Кам’янець-Подільського військового ліцею. Двоє молодших хлопців відвідують військовий табір, а найменшій донечці лише два роки.

До Черкащини родина потрапила не випадково. Після втечі з окупації вони шукали місце, де можна почати життя спочатку. Розглядали будинки на Полтавщині та Вінниччині, але доля привела саме сюди.

«Ми чесно сказали людям, що нам немає де жити. Ми обоє військові, грошей немає, скоро народжувати дитину. Вони нас почули. Власник будинку теж був військовим і сказав: «Як своїм побратимам не допомогти?»

Будинок став лише початком. Родину щиро прийняли сусіди, громада, працівники місцевої влади та ЦНАПу.

«Я об’їздила майже всю Україну, але такого людяного ставлення не зустрічала ніде. Тут нас не сприймали як чужих. Тут ми відчули себе вдома.»

Та шлях до цього був надзвичайно важким. Коли почалося повномасштабне вторгнення, чоловік Ірини вже служив на Луганщині. Незабаром вона дізналася, що через його службу їхня сім’я потрапила до списків окупантів.

Дітей довелося буквально за одну мить віддати чужим людям, аби ті змогли вивезти їх у безпечне місце. Сама ж Ірина залишилася в окупації ще майже два місяці. «То було справжнє пекло. Іншого слова я не підберу.»

Лише завдяки допомозі побратимів чоловіка їй вдалося вибратися. Вони підтримували її продуктами, грошима, допомагали вижити.

Коли Ірина возз’єдналася з дітьми на Вінниччині, зрозуміла, що не може просто чекати.

«Я не могла сидіти й жити на волонтерській допомозі. Хотіла бути поруч із чоловіком і допомагати нашим військовим хоча б тим, що вмію.»

Спочатку у військкоматі їй відмовили через багатодітність. Але жінка не здалася. Вона самостійно звернулася до військової частини. Їхала кухарем. «Думала: якщо не вмію стріляти, то хоча б кашу хлопцям варитиму.»

Та вже у військовій частині її призначили радіотелефоністкою. Згодом вона стала командиром відділення та працювала у підрозділі підвозу боєприпасів мінометної батареї, де служив і її чоловік.

Два роки вони разом проходили службу на найгарячіших напрямках від Херсонщини до Харківщини. За службу в районі Бахмута Ірина отримала відзнаку.

Попри військову форму, вона завжди залишалася жінкою.

«Хлопцям дуже потрібна була не лише допомога по службі. Іноді треба було просто вислухати, підтримати, обійняти, сказати добре слово. Для когось я була сестрою, для когось – мамою.»

Побратими жартували, що саме вона тримає всіх у дисципліні. Одного разу в магазині військові пропустили Ірину без черги, а інший боєць сказав:

«Вам здається, що дівчина у підрозділі це романтика? Ви просто не знаєте, як вона нас іноді сварить.»

Та були й моменти, які сьогодні згадуються з особливим теплом. На Великдень вона власноруч приготувала паску, крашанки, домашні страви й повезла їх хлопцям майже на передову.

Уже на місці командир запитав лише одне:

– А де бронежилет? І лише тоді Ірина зрозуміла, що, поспішаючи привітати своїх побратимів, просто забула його вдома.

Найважче переживали службу батьків- діти.

Особливо старша донька, якій навіть знадобилася допомога лікарів через сильні переживання.

«Іноді мені казали, що чоловік загинув. Через п’ятнадцять хвилин він телефонував сам. Я вже не знала, чому плачу – від горя чи від щастя.»
Сьогодні Ірина перебуває у декретній відпустці, але й надалі підтримує військових родин. Вона активно відвідує простір підтримки «Фортеця життя», де знаходить розуміння та психологічну допомогу.
«Там ніхто не питає, куди ти витратила гроші чоловіка, чому нафарбована чи чому ні. Там просто допомагають жити далі. Це місце стало частиною мого життя.» Окремо Ірина звертається до українців із проханням не засуджувати дружин військових. «Дуже боляче, коли нас усіх рівняють під одну гребінку. Не всі дружини шукають легкого життя чи живуть лише за військові виплати. Багато хто щодня живе між страхом і надією, чекаючи одного дзвінка від чоловіка.»
А дівчатам, які думають про службу, вона бажає лише одного – не боятися.
«У кожному підрозділі потрібні жінки. Не лише медики чи діловоди. Жіноча присутність змінює атмосферу. Хлопці стають уважнішими, обережнішими, добрішими. Якщо є бажання допомагати Україні – не сумнівайтеся. Треба просто йти вперед.»

Повернутися на фронт Ірина поки не може – її чекають п’ятеро дітей. Але зізнається: якби виникла справжня потреба і було кому залишити малечу, вона без вагань знову одягнула б військову форму.

Попри всі випробування, найбільша сила Ірини – це її сім’я.
Вона зізнається: найбільше у житті чекає моменту, коли чоловік повернеться додому. «Я дуже кохаю свого чоловіка і щохвилини чекаю на його повернення. Для мене він – найближча людина, моя підтримка і моя сім’я. Я знаю, наскільки важко йому там, тому кожен дзвінок, кожне повідомлення для мене – це цілий світ».
Жінка говорить, що війна змінила їхню родину, але не зруйнувала любов.
«Ми багато пережили разом. Я хочу, щоб він повернувся додому, щоб ми знову могли просто жити звичайним життям – разом із нашими дітьми».

Її історія – не лише про війну. Вона про силу матері, відданість дружини, незламність військової та вдячність людям, які в найтемніший час простягнули руку допомоги. Саме завдяки таким історіям стає зрозуміло: Україну тримають не лише ті, хто зі зброєю на передовій, а й ті, хто щодня знаходить у собі сили жити, любити, підтримувати й не втрачати людяності.

Анна НАКОПЮК

Читайте також: Україна повертає воду на поля: навіщо держава відроджує меліорацію

Читайте нас також в Telegram!