Там небо торкається долонь: духовне причастя в селі на Тальнівщині - Вісті Черкащини

Там небо торкається долонь: духовне причастя в селі на Тальнівщині

У нашому краї є особливі місця, де земля дихає силою, а люди вміють тримати стрій і в щоденній праці, і в щирій молитві. Сьогодні над Тальнівщиною розлився особливий благовіст: село Криві Коліна святкувало свій храмовий празник, світле Воскресіння Христове. Ця подія стала справжнім святом для парафіян,  адже розділити радість молитви до громади завітав високий гість – митрополит Черкаський і Чигиринський Іоан. Під банями величного  храму ПЦУ єдналися тихі помисли й гучні молитви, стаючи тим невидимим оберегом, що береже рідний край, поки над ним звучить Боже слово.

Скибка долі на вишитому рушнику

До почесних гостей тут ставилися як до найрідніших – з відкритим серцем та пахучим хлібом, що ще зберігав лагідне тепло печі. На церковному подвір’ї, де кожен камінь пам’ятає, як храм поставав «із любові та молитви», повітря вмить сповнилося урочистим трепетом. На вишитих рушниках, немов самі символи життя, спочивали короваї. Їх громада підносила владиці Іоану й міському голові Василю Сідьку.

За цим жестом стояла не протокольна ввічливість. Так люди дякували за спільні зусилля, якими сьогодні тримається їхня громада і цей білокам’яний храм.

«Хліб – це життя, а мир – понад усе», – ці слова, вимовлені щиро й беззахисно, бриніли в повітрі, наче камертон. А потім тишу розітнули дитячі голоси. Ліцеїсти декламували вірші. У тих нехитрих рядках було стільки світла, що навіть суворі чоловічі погляди потеплішали. У ту мить на церковному подвір’ї зникали чини й звання: залишалася одна велика родина, об’єднана спільним святом і надією на сонячне завтра.

Під опікою молитви та відданості

У стінах храму панувала та особлива тиша, яку не хочеться порушувати зайвим подихом. Її лише зрідка змінювали церковні піснеспіви. Черкаський хор під орудою Олександра та Євгенії Барей підносив свої голоси до високого склепіння, мовби підносячи молитви вірян до самого неба. Владика Іоан очолив літургію, і кожне його слово відгукувалося в серцях людей живою надією.

У цей святковий день церковні відзнаки знайшли тих, хто став для своїх громад справжньою опорою. Митрополит відзначив духовенство ПЦУ, яке несе нелегку службу на землях Тальнівщини, Уманщини, Христинівщини й Калинопільщини. Серед тих, чия праця проросла щирою вдячністю парафіян, були й тальнівські пастирі. Отець Олександр Михайленко із Веселого Кута був удостоєний права носіння набедреника та жовтого хреста, а отець Михайло Драбик із Тальянок – камилавки. У цих нагородах –  визнання того, що в нинішні бентежні часи священники стали для людей і втіхою, і незламною опорою. Це подяка за віру, яку вони допомагають вберегти в душах, наче вогонь свічі на життєвому вітрі.

Молитва за врожай і мир

Свято відгомоніло спільним багатоголоссям «Многая літа», що ще довго бриніло під високими банями. Люди молилися про земне й нагальне: щоб нива щедро родила, а в розтерзаній Україні нарешті запанував жаданий спокій. Для мешканців Кривих Колін приїзд владики та спільна молитва з духовенством Черкащини стали живим підтвердженням: край тримається там, де єдність проявляється в щоденній праці, а не в гучних промовах. Коли кожен стоїть на своєму посту – чи то з хрестом у руках, чи то біля керма комбайна – тоді й коріння громади стає настільки міцним, що його не вирвати жодному суховію.

Слово лікує: розмова під золотими банями

Владико, життя буває складним. Якщо людина опинилася на межі, де їй знайти сили подолати біду й продовжувати жити? Це філософське питання, але, гадаю, такі ситуації трапляються з кожним.

–Бачите, віра – не лише знання про Бога, це насамперед внутрішня тиша. Коли людина опиняється в епіцентрі горобиної ночі, вона часто робить помилку, намагаючись перекричати вітер власним криком або метушнею. Проте справжня міцність приходить тоді, коли ми замовкаємо й даємо Творцю можливість діяти в нас.

Ми звикли сприймати біду як безвихідь, але в духовному розумінні це лише крутий поворот. Уявіть собі: щоб зерно проросло й дало плід, воно має спершу опинитися в повній темряві, глибоко в землі. Його оболонка має тріснути, і для самого зерна це може здаватися загибеллю. Але насправді це єдиний шлях до нового життя. Так і з людською душею: випробування знімають із нас усе штучне й поверхневе, залишаючи лише те, що справді має вічну вагу.

Тому в моменти найбільшого болю я раджу не намагатися осягнути все майбутнє відразу: це надто важкий тягар. Господь дає людині силу рівно на один день, на одну годину. Потрібно вчитися робити малі кроки. Якщо не маєш сили на рік життя, то знайди силу на цей ранок. Коли не бачиш виходу, міцно тримайся за ту нитку надії, яка є зараз.

Дивовижний секрет духовної сили полягає також у тому, щоб попри власний біль простягнути руку іншому. Коли ви допомагаєте тому, кому ще важче, то раптом помічаєте, як у вашому власному серці відчиняються зачинені двері. Віддаючи світло іншим, ви самі перестаєте перебувати в пітьмі. Вона буває найгустішою саме перед світанком. Проте він неминучий, бо закладений у самій природі буття. Ваше завдання – не зупинятися й не занепадати духом. Лишень ідіть уперед, довіряючи кожен свій подих Вищій силі, і ви неодмінно побачите, як те, що здавалося стіною, перетвориться на широкий і світлий горизонт.

Владико, Ви вже не вперше молитеся в цих стінах. Як вам атмосфера нашого храму?

–Вона чудова. По-перше, відчувається, що храм побудований з великою любов’ю. По-друге, тут постійно триває щира молитва, тому це не «духовна пустка», а живе, намолене місце. Ми, священники, гостро це відчуваємо, тому я завжди приїжджаю сюди з радістю. Тим паче у світле свято Великодня.

Цей храм особливий ще й тому, що присвячений Воскресінню Христовому. На Черкащині таких лише два. Його освячував Святійший Патріарх Філарет – видатна особистість. Тут завжди лунала молитва українською мовою, а любов до України втілювалася у зверненнях до Бога.

Ми живемо в надважкі часи. Що б ви як архіпастир побажали українцям?

–Хочу нагадати всім: те, що зараз відбувається, попущено Богом не дарма. Це шлях, пройшовши через який, ми маємо стати кращими. Ця війна не вбила нас, а загартувала нас як націю. Своєю жертовністю заради свободи та ідентичності ми закладаємо підвалини нової, могутньої України – світової держави. Ознаки цього вже очевидні: вона стає силовим і технологічним центром Європи.

Ми стали нацією, здатною брати на себе історичну відповідальність. Довели це на Майданах й обґрунтовуємо  це зараз. Вистояли проти зла, що заперечувало саме наше існування. Перемога вже наближається, ми відчуваємо її подих.

Воїнам я бажаю терпіння, мужності й непохитної віри в те, що вони потрібні нам усім живими й здоровими. Духовенство ПЦУ щодня молиться про це.

Цивільним головне – не бути байдужими. Пам’ятайте: ми всі воюємо. Українці гинуть і на передовій, і в мирних містах під обстрілами. Нам усім потрібне терпіння. Цей важкий період обов’язково завершиться  перемогою.

Проте після подолання зовнішнього ворога перед нами постане інше завдання –  торжество над ворогами внутрішніми. Це й прихильники «руського міра», і корупція, і беззаконня. Сіячі недовіри до влади та війська  демотивують народ. З цим ми будемо рішуче розбиратися вже після війни.

Наталія ГОЛОВЕЦЬКА

Фото Аріани НЕСТЕРЕНКО

Читайте також: Десять років, які звучать: «Новий Дзвін» – історія довіри, боротьби і великої родини

Читайте нас також в Telegram!

14.04.2026 15:57
Переглядів: 278
Щоб залишити коментар або відгук під цією публікацією, увійдіть або зареєструйтеся.