Вісті Черкащини 
Тальнівщина у вічній шані: Одинадцять літ молитви за Василя Корчевного
Небесний легіон Тальнівщини
Одинадцять років тому березень назавжди збіднів на барви для рідних та близьких Василя Володимировича Корчевного із Шаулихи. Відтоді час для нього зупинився на позначці тридцять один – у ту саму пору розквіту, коли життя лише набирало своєї справжньої сили, але раптово обірвалося під час несення військової служби. Він відлетів у засвіти, полишивши по собі щемливий спогад, сповнений щирості й доброти, який не в силах стерти навіть найважча туга чи невблаганний біг років.
«Меткий хлопчина з гарячим серцем»
Батько Володимир Васильович гортає пам’ять, наче стару книгу, де кожна сторінка відгукується невимовним щемом і водночас незгасною гордістю. Василь ніколи не вмів бути стороннім спостерігачем власної долі. «Від дерева голова», – ледь помітно усміхається крізь пекучі сльози батько, згадуючи непосидючу вдачу свого малого Васі. У ньому дивним чином уживалися лагідний спокій та невпинна енергія життя.
Стежина знань пролягла через рідну сільську школу, а згодом доля привела хлопця до Буків, де він опанував фах механізатора. Справжній чоловічий гарт отримав у славетній «Десні», викарбувавши характер до сержантських погонів, а далі була служба у Білгород-Дністровському. Уже тоді, перебуваючи в групі розмінування, Василь звик ходити по самому краю, щодня зазираючи в безодню смерті. Проте про ту щоденну небезпеку волів мовчати – затискав тривогу в кулак, аби тільки вберегти спокій батьківського серця.
Стихія Тікача та врятоване життя
Юнак понад усе вмів відчувати душу природи. Його власною обителлю спокою була річка Гірський Тікач. Там, під розлогою старою вербою, міг годинами розчинятися у тиші з вудкою в руках, а поруч незмінно вартував вірний пес. Цей образ – замислений рибалка, дзеркальне плесо води й відданий чотирилапий друг – навіки закарбувався не лише в пам’яті згорьованих рідних, а й на холодному граніті пам’ятника.
Одного разу ця нерозривна близькість із річкою подарувала людині другий день народження. Батько й досі береже в серці ту історію, яку колись переповідало все село: холодної осені старенький сусід не втримався й упав у крижані обійми Тікача. Василь, не вагаючись ні миті, нехтуючи власною безпекою, кинувся у воду. Витяг дідуся на берег і на своїх дужих плечах, долаючи кілометри важкого шляху, приніс до людських осель. У цьому вчинку й закарбувалася вся юнача суть: міцний, мов кремінь, перед випробуваннями та беззахисно чуйний до чужого болю.
«Хто, як не ми?»
Коли над Україною в чотирнадцятому році розпростерли свої крила чорні хмари війни, Василь Корчевний не шукав затишних куточків чи виправдань для сумління. Його вибір був блискавичним, як спалах, і прозорим, наче вранішня роса.
«Тату, а хто, як не ми? Хто затулить вас, старших, своїми плечима, якщо ми залишимося осторонь?» – ці синові слова й досі відлунюють у батьковій душі, мов незагоєна рана.
Доброволець рушив у невідомість із найпершою хвилею. Прямий, мов струна, відвертий у кожному погляді, він не знав, що таке ховатися за чужими спинами. Навіть під час тих коротких розмов, коли крізь телефонну слухавку проривався гуркіт снарядів, Василь лагідно заспокоював: «Усе добре, тату». Він не вмів і не хотів скаржитися. Завжди повторював, що будь-який тягар йому під силу, аби лише над рідною домівкою панував мирний спокій.
«Легких тобі хмаринок, дитино…»
Для рідного села він так і залишився навіки «своїм» – тим самим щирим сусідом, вірним другом, надійним плечем, на яке завжди можна було покластися. Хрещена мати Валентина Довгань гортає спогади про хлопця з тим особливим, нестерпним щемом, який відчуваєш лише до найрідніших, чия душа стала частиною твоєї власної.
«Світла пам’ять тобі, дитино… – тихо вимовляє вона, підводячи очі до високого неба, де тепер мешкає Василькова душа. – Низький уклін усім небайдужим серцям, які згадали нашого Захисника. Ти назавжди залишишся моїм болем і моєю молитвою. Нехай хмаринки будуть тобі легкими, а спокій – вічним і світлим».
Післяслово
Сьогодні Володимир Васильович звертається до світу лише з одним-єдиним проханням, зачаєним на самому денці свого серця: «Щоб не забували цих хлопців. Вони йшли у вогонь за покликом волі, віддаючи свою весну за наше право дихати, і назавжди застигли молодими у пантеоні нашої пам’яті».
Одинадцять років для історії – лише короткий рядок у літописі, але для батьківського болю – то нескінченна варта, де кожна секунда відлунює пусткою. Та поки несе свої води сивий Тікач, поки схиляють голови верби, під якими колись шукав розради Василь, доти він житиме серед нас. У тихій молитві, у кожному вдячному слові, у кожному спогаді, що дбайливо зберігає Тальнівська земля.
Вічна слава і світла, незгасна пам’ять Герою нашого краю. Його зоря тепер світить нам із висі.
Наталія ГОЛОВЕЦЬКА
