П’ять скрипок Зеленькова: як київські фольклористи шукали на Тальнівщині втрачений звук

Колись у Зеленькові весілля не починали, доки музиканти не налаштують дві скрипки та малий барабан із мідною тарілочкою. На все село тоді гуло аж п’ятеро скрипалів – дивовижних самоуків, які не знали нот і грали з голосу, зачувши мелодію серцем. На початку дев’яностих років етномузиколог Михайло Хай устиг зафіксувати на плівку цей унікальний світ. Через три десятиліття київські дослідники повернулися на ті самі вулиці, знайшли останніх свідків колишньої слави – барабанщика Володимира Ткачука й баяніста Сергія Максименка – і спробували з’ясувати, чи здатна гармошка зберегти давній хист, що колись тримався на тонкій струні.

Ниточка з минулого

Для Дарини Кучережко ця подорож не була лишень науковою розвідкою, адже вона народилася й виросла в сусідніх Тальянках. Там і досі живуть її батьки, звідси її коріння. Бабусі й досі бережуть автентичну культуру, тож переймати її є від кого.

Уже під час навчання в столиці дівчина з подивом відкрила для себе цілий материк: сотні молодих містян збираються разом, щоб грати давню інструментальну музику, співати, шити традиційні строї і відтворювати народні ремесла. «Одного разу мої знайомі натрапили в YouTube на старий архівний запис, – розповідає Дарина. – Грали зеленьківські музики, які називали себе «Веселиками». А посеред хати завзято витанцьовував літній чоловік. Коли я показала це відео рідним, виявилося, що цей танцюрист – мамин хрещений і близький дідусів друг Микола Фурлета. Його вже немає серед нас. Цей випадковий запис став живою ниточкою, що зв’язала наше сьогодення з минулим. Захотілося дізнатися, що попри роки вціліло в селах поруч із рідним домом. Знайти там бодай крихту  минулого – то велике щастя».

Київська викладачка народних танців і скрипалька Євгенія Шульга загорілася ідеєю відновити зеленьківські мелодії та рухи, тож вони з Дариною вирішили їхати на Тальнівщину, зв’язалися з місцевими активістами з будинку культури Сніжаною Васильченко й Ігорем Зелінським. Ті підтвердили: музиканти в селі є, приїжджайте.

Музику витіснив міх

Перша спонтанна поїздка відбулася в серпні. Дослідники зайшли до сільського клубу якраз посеред репетиції й застали дивовижну картину: посеред зали витинали баяни, гармошка й барабанчик; п’янко співала сопілка. Після репетиції  познайомилися з музикантами й домовилися про нову зустріч. У вересні кияни повернулися вже більшою експедицією і з камерами, щоб детально записати гру й розпитати старожилів про колишні часи.

Головними співрозмовниками стали двоє учасників колишньої славетної капели – барабанщик Володимир Ткачук і баяніст Сергій Максименко, який свого часу також грав разом із «Веселиками».

Скрипалів у селі вже немає. Інструмент, який колись визначав характер тутешнього весілля, програв часу. «Це феноменально для Центральної України, що аж до середини дев’яностих років тут жила й практикувала повноцінна скрипкова капела, – ділиться спостереженнями Дарина Кучережко. – Сьогодні архаїчну скрипку фіксують переважно на Поліссі або на Заході – Бойківщині чи Гуцульщині. На Придніпров’ї її майже повністю витіснив баян, через що багато давніх складних мелодій зникли. Інструмент із міхом не здатний повторити те тонке мереживо й викрутаси, які виводили смичком. Проте весільний обряд – польки, награвання під кужіль або чоботи – місцеві виконавці пам’ятають добре, Як і популярні у двадцятому столітті фігурні танці «Карапет» і «Краков’як».

Феномен зеленьківських «слухачів»

У селі побутує унікальне слово – «слухачі». Так споконвіку називали людей, які не знали нотної грамоти й ніде не вчилися, але мали абсолютний слух: ловили мелодію з першого звуку й миттєво її відтворювали.

Барабанщик Володимир Ткачук – якраз такий самоук. Колись на весіллі раптово забракло музиканта, хлопцеві дали в руки палички й звеліли: «Утинай!». Він і заграв. Своєрідну манеру виконання на тутешньому малому барабані з тарілочкою фольклористи вважають унікальною візитівкою. Подібні саморобні інструменти дослідники зафіксували цьогоріч і в сусідніх Кривих Колінах, тож це справжня таємниця й особливість цього куточка Черкащини.

Натомість баяніст Сергій Максименко згодом здобув професійну освіту, проте починав так само – як класичний «слухач». Його батько грав на баяні, а дядько – на скрипці. «У Сергія Петровича дивовижно поєднуються академічні знання й природний дар вловлювати звук, – розповідає Дарина. – Під час експедиції наша скрипалька Женя награла давню зеленьківську мелодію. Баяніст її майже забув, але послухав хвилину і миттєво підхопив на своєму інструменті, точно вгадавши тональність. Це дивовижний талант».

Післяслово

Колись у Зеленькові грало аж п’ятеро скрипалів. Сьогодні їхній струнний гомін стих, поступившись простішим звукам баяна.

Однак традиція в Зеленькові не згасла за зачиненими дверима в хатах останніх старожилів. У місцевому будинку культури вчать народних танців сільську молодь. Під час вересневих оглядин київські етнографи навіть стали в одне коло з місцевими дівчатами й хлопцями, танцювали разом, повторюючи ті самі кроки, якими тридцять років тому під звуки скрипок весело кресали  їхні діди й прадіди. А отже, звук, записаний колись Михайлом Хаєм, продовжує жити.

Наталія ГОЛОВЕЦЬКА

Читайте також: Україна повертає воду на поля: навіщо держава відроджує меліорацію

Читайте нас також в Telegram!