«Найголовніше на війні – знати, що тебе прикриють побратими», – каже атовець з Тальнівщини

На рубежі

45-річний Сергій Балака із села Кобринове, що на Тальнівщині, потрапив в зону АТО у 2015 році навесні. Спочатку пройшов перепідготовку на Яворівському полігоні, а потім служив у 101-ій окремій бригаді охорони Генерального Штабу України. Чоловік розповідає, що їхньою дислокацією було місто Часів Яр, в Бахмутському районі Донецької області. Він був кулеметником, навідником ДШК. На бойовій позиції працював з напарником, який заряджав важкий зенітний кулемет.
– Я був старшим взводного опорного пункту. Під моїм керівництвом було 6 осіб. Ми облаштували там позицію: копали траншеї, робили перекриття. На щастя, у прямих бойових зіткненнях участі не брав. Ми виїжджали на патрулювання по селах, коли до нас надходили сигнали, що бачили неподалік когось не свого, – говорить Сергій Миколайович.
Військовослужбовець пригадує, що найбільше вони боялися обстрілів з граду та урагану. Під час таких бойових атак все, що можеш зробити, то це сховатися. Обстріли були такої сили, що у землянці, ніби надійній схованці, сипалася земля на голову. Сергій зауважує, що у його батальйоні з тих, кого мобілізували, поранених не було. А той, хто служив за контрактом, необізнаний та недосвідчений, міг поранитися сам, тобто були випадки самострілу. Наприклад, один хлопчина випадково прострелив собі п’яту, а інший поранився, коли хотів зробити собі брилок з патрона. Словом, молоді, не навчені хлопці використовували зброю не за призначенням.
Однак, за словами чоловіка, у його підрозділі була довіра між військовослужбовцями.
– Коли я йшов відпочивати в землянку, то був впевнений, що ті хлопці, які залишалися на посту, не заснуть, нікуди не підуть і не нап’ються. Я знав, що мене завжди прикриють, а раптом щось трапиться, то попередять і допоможуть. І це було найголовніше, – розповідає Сергій Миколайович.
Атовець набачився всього. До їхньої дислокації вертольотом доставляли поранених хлопців з передової. Доводилося переносити їх на ношах до іншого транспорту. Чоловік бачив військових без рук і без ніг. Таке видовище важко пережити і забути, проте він каже, що нині намагається про це не згадувати, щоб зайвий раз не засмучуватися.
Сергій Миколайович зараз радіє своїми двома синами. Старший син – теж атовець, днями приїхав з Маріуполя, а меншому лише три роки. Так, війна залишає свій відбиток у душі, але життя продовжується.

Ольга МОСКАЛЕНКО

15.06.2021 12:05
Переглядів: 471
Коментарiв нема

Залишити відповідь

Щоб залишити коментар або відгук під цією публікацією, увійдіть або зареєструйтеся.