Крила для учнів: як тальнівська вчителька віднаходить ключі до дитячих сердець

Цьогорічна осінь принесла Тальнівщині особливу радість: учительку англійської мови Тальнівського НВК №1 Тамару Володимирівну Мельник відзначили Подякою Черкаської обласної військової адміністрації. Містяни знають її як творчу педагогиню, котра вміє захопити своїм предметом і веде учнів до знань цікавими стежками.

Наша розмова з пані Тамарою про те, як допомогти сучасній молоді відчути красу іноземного слова, де черпати внутрішню силу в тривожні будні та як залишатися для підлітків справжнім другом і порадником.

–Тамаро Володимирівно, вітаємо з відзнакою! Що для Вас означає ця подяка і чиї теплі слова пролунали першими?

–Ця нагорода – насправді заслуга всього нашого колективу. Коли щодня заходиш до класу, то найменше думаєш про грамоти й відзнаки, тому що прагнеш віддати учням усе найкраще, поділитися знаннями. Проте така увага на обласному рівні окрилює, додає впевненості, що ми на правильному шляху. Першими, звісно, обійняли й привітали рідні, привітали колеги і директорка Раїса Михайлівна.

–Пам’ятаєте мить, коли вирішили пов’язати життя з англійською мовою? І чому доля привела вас саме до Тальнівської першої школи-гімназії?

–О, цю мить я закарбувала в пам’яті назавжди, він був доленосним і навіть трохи кумедним. Річ у тім, що в школі я вчила німецьку. Коли закінчила 9 клас, мама заговорила про вибір професії. Вона палко мріяла бачити мене медиком (сама колись марила цією професією), тож сподівалася втілити задум у мені. Для мене ж то був справжній жах, бо змалечку панічно боюся крові! Потреба обирати фах пекла душу, я катастрофічно не хотіла в медицину. Й от, захищаючись від маминої пропозиції, випалила перше, що спало на думку: «Буду вчителем іноземної мови!» Мама вислухала спокійно і знайшла мені репетитора. Знаєте, я б ніколи не навчала дітей англійської, якби мама тоді так міцно не вхопилася за моє випадкове слово, проте  завдяки її рішучості все склалося якнайкраще.

А гімназія сама мене відшукала в особі тодішнього директора Володимира Артемовича Нерубайського, який особисто запросив мене на роботу. Серце тоді калатало від хвилювання, тому що я сама виросла в цих стінах, закінчила тут 11 класів. Повернутися до рідної альма-матер у статусі вчительки та ще й на запрошення такого авторитетного керівника – велика честь і знак долі. Наша школа завжди була взірцем для інших, тому тримати цю високу планку стало справою мого життя.
–Професія вчителя вимагає колосальних внутрішніх ресурсів. Що дає Вам сили щоранку заходити до класу?

–Моє головне джерело наснаги – дитячі очі й перші, нехай навіть зовсім крихітні, перемоги. Мене веде вперед думка, що сьогодні, завтра й позавтра можу допомогти учням здолати ще одну вершину. Радісно спостерігати, як під час уроків школярі переступають через власні  страх, невпевненість чи сором’язливість, щоб прочитати речення чи висловити думку чужою мовою. Коли вони розправляють крила й роблять цей сміливий крок, то я відчуваю неймовірне піднесення. Найбільша радість мене наздоганяє тоді, коли випускники покидають стіни рідної школи й обирають правильний шлях. Минає час, і посіяні тобою зерна знань стають для них надійною опорою в житті. Навіть якщо колись, сидячи за партами, вони скептично бурчали: «Та навіщо мені та англійська?». Коли через роки вони дякують за ці знання й успішно будують власну долю – то  і є мій найбільший учительський успіх, що надихає повертатися до дошки знову й знову.

–Сучасні діти багато часу проводять у телефонах. Як Ви обертаєте це захоплення на користь навчанню?

–Замість того щоб воювати зі смартфонами, я приручила їх для нашої спільної справи. Нинішнє покоління росте в цифровому світі, і було б дивно це ігнорувати. Тому в потрібну мить екрани стають нашими помічниками. На уроках ми часто виконуємо інтерактивні вправи на платформі Wordwall або проходимо мовні тести на сайті test-english, де учні одразу бачать свій результат і вчаться на власних помилках. Телефони виручають і тоді, коли треба зазирнути в онлайн-словники чи відшукати цікавий факт до теми. Гаджет у руках моїх школярів – не забавка, а зручний інструмент, що робить навчання живим і динамічним.

–Раніше англійську вчили, зазубрюючи тексти, тепер усе будується на живому спілкуванні. Як змінилися Ваші уроки порівняно з початком педагогічного шляху?

–Мої теперішні заняття зовсім не схожі на колишні, тому що я прагну дихати в унісон з часом. Раніше ми годинами вимучували механічне читання, перекладали й зазубрювали відірвані від життя тексти. Нині слово й правило має одразу оживати в розмові. Учням важливо збагнути, як ним користуватися. Будь-яку нову тему чи складну граматику ми переплавляємо в живе мовлення. Крім того, я постійно вишукую в мережі свіжі крилаті вислови з популярних пісень, фільмів чи живих блогів. Прагну показати вихованцям, що реальна мова, якою дихає світ і спілкується сучасна молодь, часто відрізняється від канонів у підручниках.  Ці тонкощі заворожують підлітків. Такий підхід готує їх до  живого спілкування за межами шкільного класу.

–Мовний бар’єр – поширена проблема. Який Ваш учительський секрет допомагає подолати страх і впевнено заговорити?

–Секрет простий: я сама колись пройшла цей шлях і добре пам’ятаю той заціпенілий острах. Свого часу, коли перекладала християнські програми, теж на початках стикалася з тою ж стіною.  Розуміла кожне слово, але внутрішній страх схибити чи здатися кумедною сковував зсередини й не давав розімкнути вуст. Тому, коли бачу подібне в очах учнів, упізнаю себе й намагаюся підтримати кожен їхній порух.

Підліткам часом важко збанути, що шкільні уроки – це ще й живий ключ до світу.  Пригадую кумедний випадок: якось я запросила до школи гостей з Америки. Діти тоді з подивом перепитували: «А вони справді розмовляють тією самою англійською, якої Ви нас учите?». Мої школярі все розуміли, але панічно боялися відповісти носієві мови. Тому на своїх уроках я зняла заборону на помилки. 

Тому на своїх заняттях я зняла заборону на помилки. Граматичні огріхи ми з часом відшліфуємо, а от сміливість заговорити народжується лише там, де панує абсолютна довіра й безпека. Моє завдання – показати, що мова створена для обміну думками, а не для ідеальних оцінок у журналі.

–Навчання під час повітряних тривог – окремий виклик. Як Вам вдається втримати увагу підлітків і продовжувати уроки в таких умовах?

–Викладання в укритті – складний іспит на витримку й людяність. У підвальних стінах на перший план виходить серце, адже діти розгублені. Попри все, ми намагаємося не зупинятися: схиляємося над зошитами, виконуємо інтерактивні завдання в телефонах – це допомагає зосередитися й відволіктися від сирен.

Проте я розумію, що самою лише сухою програмою тут не зарадиш. Тому ми часто відкладаємо підручники й розмовляємо про все на світі. Підліткам життєво необхідно видихнути, виговоритися й бодай на мить забути про тривожний світ за стінами сховища.  Моє завдання в ці хвилини – не стільки вичитати тему, скільки прихистити дитячі душі, повернути відчуття безпеки й довести: ніхто не здатний відібрати в нас право вчитися й жити далі.

–Ви працюєте у творчому колективі, який очолює Раїса Михайлівна Карман. Наскільки важливою для Вас є опора на колег у втіленні задумів і педагогічних пошуків?

–Працювати поруч із Раїсою Михайлівною – велика честь і водночас висока планка. Вона тонко відчуває потенціал педагогів і завжди благословляє сміливі методичні експерименти. У нас неймовірно дружня шкільна родина. Без підтримки однодумців, без нашого щоденного взаємообміну й надійного підстрахування в складні хвилини було б важко втілити в життя бодай один задум. Наша сила – у спільній праці й розумінні з пів слова.

–Англійська мова відкриває двері у світ. Чи знаєте Ви історії випускників, яким Ваші уроки допомогли знайти свій шлях у житті чи здобути професійні вершини?

–Так, таких доль чимало, і кожна з них зігріває серце. Досягнення моїх учнів – найбільша гордість. Наприклад, на шпальтах нашої газети вже колись розповідали про успіхи Лесі Поліщук (саме під цим прізвищем пам’ятаю її за партою). Вона чудово зреалізувала свої таланти завдяки знанню мови.

Інший мій вихованець колись виїхав до Америки, де зміг заснувати власну справу й стати авторитетним бізнесменом. Коли бачиш такі масштаби і злети, розумієш: усе було недаремно. Оце відчуття, що ти дав людині поштовх до великого майбутнього, і є моєю найвищою вчительською нагородою крізь роки.

Наталія ГОЛОВЕЦЬКА

Читайте також: Освіта Тальнівщини в умовах війни: реформа, бюджетні обмеження та проблема підвезення школярів

Читайте нас також в Telegram!