«Кінь – мої руки, ноги, моє життя…»

-Чому ж ви мене не попередили? Ой, викачався ж! – посміхаючись, каже круглолиций чоловік на підводі з сіном, з віжками у руках. І киває на свого білого красеня-коня. Той і справді замурзався. – Був би прибрав його трохи, розчесав. Він вранці вирвався та пішов покачався в болоті. Якби сніг – то пустив би, був біленький, – додає.

Понад 25 років у своєму приватному господарстві Олег Остроушко з Веселого Кута, що на Тальнівщині, тримає гривастих скакунів. Конярство чоловік вважає своїм життям:

– Один любить музику, один – котів, інший – собак, а я люблю коней. Буває, на душі якісь коти зашкребуть, то я запряжу, поїду десь, – і легше стає. Верхи їздив раніше, так, що курява стояла, але зараз спина болить, не дозволяє здоров’я. Не було такого дня, щоб я на нього не сів, – каже чоловік, а кінь лиш фиркає, зачувши, про що розказує господар.

Така неймовірна любов до коней народилася в серці, ще коли був 5-річним хлопчиком. У родині, скільки себе пам’ятає, вони завжди були. Адже цією справою займався дід, а потім і батько, який працював у колгоспі, вдома мав конячку. А коли з 1987-го року дозволили тримати їх у приватному секторі, то з того часу з двору коні не вибували. Загалом зараз у Веселому Куті їх налічується 6-ро, двоє з яких – підопічні Олега. Білого звуть Люцером, гнідого – Громом. Останній виріс із маленького лошатка, яке чоловік купив аж у Київській області. Навіть не зогледілися, як пролетіли 3,5 роки. Тепер вже й роботу виконує, допомагає своєму господарю.

-Конярство на сьогодні – велика рідкість, і всіма правдами-неправдами хочеться зберегти його, – зізнається Олег. – Цим треба займатися і цю справу треба любити. Не можна просто поставити жеребця і все. Потрібно вигулювати, він має пройти щодня не менше 20 км. Це вимагає часу. Кінь може прожити 25-30 років, а якщо гарно доглядати – то й більше, – пояснює: Найголовніше – не застудити, не покинути на морозі, кінь боїться протягів. Навантажувати – рівномірно: розраховано 500 кг на такого коня (показує на Люцера) вантажу, більше й не беру. Краще за два рази приїхати, аніж його рвати. Вразливі у них легені й ноги. Прогнав лишнє, напоїв гарячим – коня немає. Або легені прихватило, або на ноги скалічів. Як коли де треба поспішити, то я після роботи поставив його на 2 години, а потім тільки даю їсти. Так діди розказували, мене вчили, цього я і дотримуюся. Як замориться білий, то беру того, гнідого.

Як зізнається чоловік, тримати жеребця – задоволення не з дешевих, але кінь сам на себе заробляє. Чи то до млина поїхати, чи сіно, буряки, кабаки з городу привезти – звертаються жителі села до Олега Остроушка. Без роботи і дня не буває. Як є вільний час – нікому не відмовляє, завжди послухає односельців, а вони – його. Отак і виручають один одного.

-На день одному коню треба 3 кг зерна, 10-15 кг сіна, якогось буряка, кабака трохи. Але найбільше вони люблять овес, бо він – їхнє здоров’я. Сіємо, купляємо, дістаємо, де що приходиться. Але не обділяємо ні в чому. Якщо сьогодні Різдво, святкую я, то і в коней моїх – теж свято: даю кращого сіна, моркви якоїсь, смачного буряка.

Завжди в кишені чоловік має ласощі, от і зараз дістає шоколадну цукерку і пригощає свого білогривого Люцера, а той ще й фиркає, мовляв, не таке, бо більше полюбляє печиво та скляні карамельки.

За свій вік Олег Остроушко виїздив людям більше 50-ти коней. Не раз вони били його, калічили, стовпи он чи не всі на центральній вулиці «переміряли». Але батога в руки не брав ніколи. Все тільки ласкою завойовував довіру своїх улюбленців.

-Та в нього більше хисту до коней, аніж до техніки, – додає жартома сільський голова Павло Козаченко.

– Та чому? – каже Олег. – Мав машину. Та продав. Їздити на ній – не те. А це (показує на коня) – живе спілкування. Залізяка того не зрозуміє. Це мої руки, ноги, моє життя, як то кажуть.

Разом чоловіки беруться пригадувати, як водили дітьми до річки породистого чистокровного коня Корону, аби покупати (він належав батькові Олега). Як той мало не вкоротив віку Павлу. Це зараз сміються, а тоді було зовсім не до жартів.

Підкувати? Не проблема. Адже було в кого навчитися. У тих же діда та батька, які вміли це робити. Певного досвіду набув, коли працював пів року помічником коваля на Жашківському кінному заводі, хоч до цього вже багато знав і багато в чому розбирався. А ще чоловік тримає зв’язок з такими ж фанатами кінної справи, як і сам. Телефонує до 75-річного діда Володі у сусідні Папужинці, свого наставника, який має двох гривастих красенів, до товариша зі Звенигородського району, у господарстві якого – до 10-ка коней. Пригадує, як у 80-тих роках на Масляну у райцентр з’їжджалися всі колгоспи і виставляли запряжені трійки. Мріє, що колись зможе її запрягти, хоч і зізнається, що таку упряж знайти буде нелегко. А що коней тільки двоє – не біда, третього обов’язково знайде! Була б упряж.

Ольга ОСІЯНЕНКО

18.01.2020 17:39
Переглядів: 1816
Коментарiв нема

Залишити відповідь

Щоб залишити коментар або відгук під цією публікацією, увійдіть або зареєструйтеся.