Дитинство, вкрадене голодом: родинні спогади про Голодомор у Заліському

Напередодні Дня пам’яті жертв Голодомору особливо важливо згадувати не лише про мільйони українців, які загинули від штучного голоду, а й про тих, кому вдалося вижити та пронести крізь усе життя спогади про ті страшні роки.
Під час Голодомору 1932–1933 років у Заліському, що на Тальнівщині, голод забрав життя щонайменше 1100 людей. За цією страшною цифрою – сотні родинних трагедій, втрачені діти і люди, яким довелося виживати в умовах, коли відбирали навіть останні харчі. Частина тих історій так і не потрапила до документів. Вони залишилися в пам’яті тих, хто пережив голод, і передавалися наступним поколінням. Про долю своїх батьків, дитинство яких минуло в охопленому голодом селі, розповіла їхня донька Лідія.
«Вони розтрусили квасолю просто по снігу»
Батько Лідії, Іван Васильович Костенко, народився 1926 року. Під час Голодомору йому було шість-сім років. Разом із ним у родині зростали ще двоє дітей – молодші Олена та Андрій.
Зі слів матері Ганни, які згодом переповів доньці Іван Васильович, голод у їхній місцевості почався з неврожаю. Та, за його спогадами, справа була не лише в тому, що люди недобрали зерна. Навіть ті невеликі запаси, які ще залишалися в господарствах, забирали до останнього.


Особливо батько запам’ятав один листопадовий день. Надворі вже лежав сніг, мати топила в хаті й варила якусь рідку юшку, яку він називав баландою. Біля печі стояли картопляні лушпайки, десь зберігалися залишки квасолі та гороху – усе, що ще можна було використати для їжі.
Раптом на порозі з’явилися троє людей: жінка та двоє чоловіків. При собі вони мали довгі щупи, якими перевіряли землю, шукаючи закопані харчі. Мати залишилася сама з маленькими дітьми. Вона схопила вузлик із квасолею, поклала найменшу доньку Олену на лежанку, а вузлик сховала під її головою. Дитині наказала не рухатися. Непрохані гості почали обшукувати хату. Жінка вимагала віддати їй «ізлішки» – усе, що нібито було зайвим у господарстві. Але що можна було назвати зайвим у хаті, де й так майже нічого не залишилося?
Побачивши дитину на лежанці, вона зажадала, щоб їй віддали те, що під її головою. Мати відповіла, що їсти вже нічого немає. Тоді жінка сама висмикнула вузлик із квасолею так різко, що маленька Олена вдарилася головою. Дівчинка заплакала.
Квасолю розтрусили просто по глибокому снігу. Зібрати її звідти було неможливо. Так само вчинили й із картопляними лушпайками – навіть їх не залишили родині. Коли ж вони нарешті пішли, мати впала на коліна й почала ридати.
– Тато розповідав, що тоді, у свої шість років, не розумів, чому мама так плаче. А вже дорослим збагнув причину. Вона боялася за дітей, – переказує Лідія слова батька.
Молодші голоду не пережили. Першою померла маленька Олена. Мати ще мала сили провести доньку на кладовище й поховати. Але коли повернулася додому, її сина Андрійка вже не було серед живих. На кладовище йти вдруге сил не залишилося. Хлопчика віддали на підводу, якою збирали померлих. Згодом, коли рідні приходили на кладовище, мати вже не могла точно показати місце поховання дітей. Померлих ховали у братських могилах. Вона лише приблизно здогадувалася, що Андрійка поховали разом з Оленкою.
Сам Іван Васильович теж ледве вижив. У нього набрякали ноги, він був виснажений від голоду. Трохи їжі отримував у дитячому садку, куди ходив у ті роки. А шматочок хліба, який там іноді давали, намагався принести додому матері.
Коли прийшла весна, люди шукали порятунку в усьому, що можна було з’їсти. Збирали липові бруньки, лободу, ловили пташок. Зелені колоски жита зрізували, товкли в ступі або макітрі, перетирали й додавали до юшки. До їжі додавали навіть тирсу, аби хоч трохи збільшити її кількість.
Ще один страшний спогад стосувався підводи, яка їздила селом і забирала померлих. За словами Івана Васильовича, іноді туди клали й іще живих людей, які були вже настільки знесилені, що не могли підвестися. Той, хто їхав збирати померлих, не хотів повертатися за ними вдруге, адже сам ледве мав сили виконувати цю роботу.
«Батько шукав хліб, де тільки міг»
Свої дитячі спогади про голод мала й Марія Євтухівна. Вона народилася 1927 року, тож під час Голодомору була ще зовсім малою. У родині, крім неї, був молодший брат Іван, а восени 1933-го народилася молодша сестра Катерина.



Батько Марії, Євтух, сам виріс у бідності: осиротів, коли йому було лише вісім років. Натомість його дружина Тетяна походила із заможнішої родини. У них були кожухи, гарні хустки з китицями, дукачі та інші цінні речі. Саме їх Євтух брав із собою, коли вирушав потягом на західноукраїнські землі, де, за родинними спогадами, голод не був таким страшним, як у нашому краї. Там він вимінював родинне майно на хліб і борошно.
Шукав заробітку й удома. Працював сторожем у лісі – робота була небезпечною, доводилося долати чималі відстані пішки. Платили йому борошном. Євтух приносив його додому, а дружина відразу пекла коржі, щоб у хаті був хоч якийсь запас їжі. Марія згадувала, як мати ділила спечений корж між дітьми. Дівчинка з’їдала свою частку, а брат просив ще. Тоді мати відламувала йому шматочок від своєї порції.
Голод повернувся і після війни
Важкі випробування для родини не закінчилися разом із Голодомором. Лідія розповідає і про повоєнний голод 1946–1947 років, який знову охопив їхню місцевість і торкнувся багатьох родин. Тоді Марія Євтухівна вже повернулася з Німеччини, де три роки перебувала на примусових роботах. З її слів, тоді родина навесні збирала мерзлу картоплю, яка залишилася в землі після зими. Її товкли, додавали лободу й намагалися приготувати хоч якусь їжу. Щоб перебити неприємний запах, до страви клали м’яту. Молодша сестра Марії, Катерина, після того настільки не переносила її запаху й смаку, що не могла їсти нічого з м’ятою.
Пережиті голодні роки залишили слід у звичках людей на все життя. У родині завжди дбали про запаси: борошно, олію, цукор, сушені ягоди та фрукти. Хліб не дозволяли викидати – навіть черствий сушили й берегли.
Від автора
Лідія, про яку йдеться в цій розповіді, – моя мама. А Іван Васильович та Марія Євтухівна Костенки – мої дідусь і бабуся.
Моя бабуся Маруся, так ми її називали, прожила 89 років. Вона, як кажуть, була цільнометалева – сильна, витривала, із характером. За її плечима було непросте життя: війна, робота наймичкою в Німеччині, праця в ланці та голодні роки.

Щороку в День пам’яті жертв Голодомору ми разом із бабусею запалювали свічку пам’яті. А зимовими вечорами, коли в селі через негоду часто вимикали світло, вона розповідала нам історії зі свого життя. Тоді ми слухали, але не завжди до кінця усвідомлювали, наскільки страшними були ті події. Найбільшим бабусиним страхом було, щоб її діти й онуки ніколи не пережили нічого подібного. Щоб у домі завжди був хліб, щоб ніхто не знав, що таке засинати голодним, щоб не довелося віддавати останнє за шматок їжі.
Тепер бабусі вже немає, але її історії залишилися з нами. І я вдячна, що встигла їх почути. Бо пам’ять про Голодомор – це не лише дати, цифри й сторінки підручників. Це голоси наших рідних, їхні спогади, сльози й застереження, які ми маємо передати далі.
Тая КАЯФЮК

