За що Михайла Іванченка шість разів звільняли з роботи: 103 роки легендарному сподвижнику Звенигородщини

18 листопада виповнюється 103 роки від дня народження визначного звенигородця, уродженця та мешканця села Гусакове Михайла Григоровича Іванченка – палкого патріота, поборника української самостійності, талановитого письменника, поета, художника та краєзнавця; сина, репресованого і розстріляного у 1938 році, сотника Вільного козацтва Григорія Іванченка.
Михайло Григорович – людина епоха, він був свідком майже сторічної історії, помер на 92-му році життя, пережив період розкуркулення й колективізації, Голодомор, пройшов пекло випробувань у нацистських та сталінських таборах.
Ще до війни вступив у Тальнівський агротехнікум. Через три роки почалась війна. Після невдалої евакуації закладу освіти повернувся до рідного села.
Під час окупації його відправили до арбайттабору в Німеччину. Утік. Піймали. За втечу відсидів у тюрмі, потім примусили працювати в цегельні.
Невдовзі юнак познайомився з підпільниками ОУН. Якось побачив український журнал «Дозвілля», редактором якого був Спиридон Довгаль – колишній батьків побратим, почав у ньому публікувати свої вірші (1943), а також в українських часописах «Українська дійсність» та «Голос». Заочно студіював українознавство в Українському технічному господарському інституті (1944, Чехія).
Після звільнення з полону Михайла мобілізували до радянської армії. Служив в одній частині з Олесем Гончаром біля озера Балатон. За кілька місяців до демобілізації Іванченка заарештували. Парторг побачив його вірш у журналі «Дозвілля» і доповів, куди слід.
В 1947 році Михайло Іванченко отримав 10 років таборів, відбував у Заполяр’ї. У вироку значилось: за антисталінські й антикомуністичні вірші в емігрантських часописах. У 1953-му його звільнили достроково – за перевиконання трудових навантажень.
Звільнившись із заслання, Іванченко кілька місяців працював художником-рекламістом у Салехарді Ямало-Ненецького національного округу, але не витримав чужини, повернувсь в Україну, попри заборону. Відвідав рідних, однак вдома не затримався, змушений був тікати через переслідування сільських комуністів. Певний час переховувався у знайомих на Лисянщині, оздоблював відремонтовану крамницю, а після смерті Лаврентія Берії, керівника НКВС, скориставшись періодом невизначеності в силових структурах, влаштувався на роботу в Тальнівський районний будинок культури художником-декоратором.
У Тальному Іванченко намалював декорації для сцени. Організував першу районну виставку самодіяльного мистецтва. Експонував там свої етюди та великий портрет Богдана Хмельницького. Однак і тут він довго не затримався, потрапив у немилість місцевих чиновників через заборонену літературу, що зберігав удома («Історію революційних рухів» та працю про Петлюрівське повстання).
У цей час життя подарувало йому вірне кохання. Він познайомився із донькою загиблого фронтовика Галиною Заграничною, після освідчення вони побралися, справивши весілля за старосвітським звичаєм. Доля їм подарувала двох дітей: доньку Наталію й сина Григорія, названого на честь героїчного діда.
Згодом Михайло влаштувавсь художником до клубу цукроварні у Вільховці. Заочно закінчив курс малюнка і живопису в московському народному університеті мистецтв (1956). «Життя входило в нормальний ритм, – писав у спогадах. – Мою лірику друкувала районна газета. Картини та етюди виставлялися на обласних виставках самодіяльних митців». Художник ще перебував під «гласним і негласним надзором», але не особливо переймався цим.
У Вільховці він потоваришував із В’ячеславом Чорноволом, розповідав йому про будні ГУЛАГу й визвольну боротьбу української нації. Заприятелював із скульптором Калеником Терещенком, який мешкав у Попівці й свого часу воював у лавах Вільного козацтва. Захопився краєзнавством.
Однак після публікації в «Перці» мініатюри Іванченка «Трутень та Ведмідь» почались неприємності. Комуністи намагались розбити його родинне життя, скоротили з роботи, виселили з відомчої квартири. Зрештою родина знайшла прихисток у Звенигородці. Там Михайло Григорович працював художником і бібліотекарем плодокомбінату.
Іванченко стояв біля витоків літгуртка «Звенигора», хоча з часом віддалився від нього. «За Брежнєва мене позбавили членства в літоб’єднанні Звенигора за те, що був засуджений за націоналізм, – пояснить згодом. – У журналах і видавництвах моє прізвище стояло в «вовчих списках», за якими не допускали авторів до видання. Послані рукописи поверталися, в тім числі й кіносценарій про остарбайтерство «Під чужими зорями». Шість разів мене звільняли з роботи і п’ять викидали картини з самодіяльних виставок».
Після виходу на пенсію митець повернувся з сім’єю в рідне село, де продовжив культурну роботу: збирав спогади вільних козаків, записував розповіді про Голодомор, складав списки остарбайтерів, заснував Товариство української мови.
Справжнє визнання прийшло до нього вже на схилі літ, за часів незалежної України, про яку він усе життя мріяв.
1991-го Іванченко видав своє дослідження «Дивосвіт прадавніх слов’ян», потім збірки поезій (1998 – 2009): «Полиновий квіт», «Бунчук вітрів», «Осіннє чересло», «Крицеве стремено» та книгу «Таємниця нашої прадавнини». Майже культовими стали його роман-хроніка «Дума про вільних козаків» (2006), автобіографічні «Новели неволі» (2008), «Остарбайтерський вир» (2010).
Художня спадщина Іванченка – портрети творців Вільного козацтва Никодима Смоктія, Семена Гризла та Грицька Іванченка, робота «Князь Володимир Великий», малюнки на тему Голодомору. На жаль, багато робіт художника не збереглися.
З часом прийшло і визнання. Михайло Іванченко – член Всеукраїнського товариства політв’язнів і репресованих. 20 квітня 2007 р. його прийняли до Національної спілки письменників України. За літературні надбання він став лауреатом премії ім. Василя Симоненка (2007) та премії ім. Юрія Горліса-Горського (2012).
В День народження пом’янімо його світлу душу, вклад в українську культуру, незалежність. Його життя – справжній подвиг. Пройшов через скільки страшних випробувань і не зламався, не забруднив честь і совість. Він наш приклад і натхнення. Адже він вистояв, тож і ми переможемо!
Тетяна ІВАШКЕВИЧ
Читайте також: Як обстріли та блекаути змушують українських гігантів зупиняти заводи, скорочувати тисячі працівників і запускати хвилю банкрутств
Читайте нас також в Telegram!

