Друге дихання Stephan Hain: як у Тальному повернули голос палацовому піаніно

У старовинних стінах знову лунає музика: тут завершили відродження столітнього піаніно. Воно прибуло сюди після років мовчання, щоб стати живою душею маєтку. Своїм новим життям цей німецький шедевр завдячує майстру Володимиру Таранові. Протягом місяця, у кожну вільну хвилину, він терпляче й по крихтах збирав його автентичне звучання, повертаючи світові втрачену красу.

Прихована втома столітньої механіки

Зовні інструмент зберігся непогано, проте його нутрощі вимагали серйозного й делікатного втручання. Роками накопичений пил, бруд і зношеність деталей свідчили про те, що фахового догляду він не бачив уже давно. Хоча попередні спроби налаштувати стрій були помітні, механіка потребувала капітального перебирання. «У піаніно все взаємопов’язане: клавіша, пілот, фігура, шпилер, шультер, гаммерштиль, молоточок. Навіть невеликий люфт однієї деталі ввпливає на всю систему. Головний виклик полягав у тому, щоб відновити робрту вузлів і водночас відшукати межу, де можна зупинитися. Прагнув щонайбільше залишити його первинність», – розповідає Володимир Таран.

Завдяки фабричній табличці вдалося підтвердити походження піаніно: це виріб німецької марки  Stephan Hain із міста Крефельд. Серійного номера на доступних для огляду місцях майстер не знайшов. Задня стінка обшита сукном, тому цілком можливо, що якісь відомості приховані там. Проте конструкція й зовнішні ознаки вказують на те, що інструмент виготовили приблизно в 1911-1914 роках.  До палацу Шувалових він потрапив як подарунок із Черкас, про це повідомив краєзнавець Олег Шатайло, хоча більш детальної документальної інформації поки що немає.

Ручна робота проти сучасних стандартів

Головним принципом реставрації стала максимальна автентичність. Пан Володимир намагався не змінювати деталей, якщо їх можна було відчистити, відновити чи відрегулювати вручну. Оновити довелося лиш те, без чого клавіші не відгукувались би на дотик, зокрема повністю зношені фетрові й суконні шайби.Особливої точності вимагало шліфування молоточків, щоб повернути їм правильну форму, а також ретельна перевірка фенгерів, контрфенгерів, демпферів та всієї їхньої механіки. Майстер наголошує: тут немає якоїсь однієї магічної технології, натомість потрібні колосальне терпіння та ювелірне налаштування.

Повернення піаніно до життя не минулося без драматичних миттєвостей, що змусили реставратора пепеосмислити ставлення до старовини. «Як не прикро, але були й помилки. Цей витвір навчив мене смиренню. Спочатку я намагався підтягнути його стрій до сучасних 440 Герц, але від напруги лопнула струна. Тоді зателефонував досвідченому колезі, який порадив не мучити старовину, адже колись і стрій був іншим, і нинішня висота для цього піаніно – надто важкий тягар. Настановив мене взяти одну ноту, відшукати її  рідний тембр, і вже від цієї висоти вибудовувати все решту. Тоді я збагнув: не треба нав’язувати минулому нинішні мірки. Спершу слід почути його власну душу», – ділиться майстер.

У тому голосі вчувається час

Безпосередня ручна робота над механікою забрала близько тридцяти годин, хоча розтягнулася майже на місяць. Володимир Таран  не поспішав: після кожного етапу давав вузлам відпочити, спостерігав, як поводяться дерево й сукно, і лише тоді рухався далі. Навіть тепер він не вважає справу остаточно закритою: піаніно мусить обжитися в палаці й перезимувати. Лише згодом, під час гри, проявиться його справжня вдача, яка, можливо, вимагатиме ще кількох штрихів.

Майстер не пам’ятає тієї миті, коли вперше натиснув клавіші після фінального налаштування, адже слухав той голос на кожному кроці. «Відрегулював деталь –  перевірив. Підправив стрій – знову прислухався. Я повсякчас стежив, як змінюється звучання під пальцями. А якщо щиро, то годинами грав на ньому для власної втіхи. Якраз у такі хвилини приходить усвідомлення: ти повернув світові дещо більше, ніж відремонтовану річ, яка знову робить те, задля чого з’явилася на світ», – каже реставратор.

Оцінюючи акустичні властивості Stephan Hain, Володимир Леонідович зазначає, що піаніно має унікальну вдачу. «Старосвітський інструмент не звучить так, як нинішні фабричні моделі. У ньому відчуваються теплота, глибина обертонів і навіть певна приваблива шорсткість звуку. Саме цим він і захоплює. Ти чуєш не голі ноти, тому що крізь них проступає час», – підсумовує він.

Цю працю рестаратор відчув як щось значно вище за звичайне технічне відновлення, адже отримав нагоду врятувати частинку минулого для Тальнівщини.

Інструмент пережив своїх перших господарів, чув музику понад століття тому й тепер отримав право звучати далі. Найкращою ж винагородою за ювелірне терпіння є те, що в залах палацу вже є кому торкатися оновлених клавіш. «Мені близька думка, що не все старе варто замінювати новим, тому що деякі речі слід вилікувати, аби вони продовжували свою історію», – підсумовує Володимир Таран.

Наталія ГОЛОВЕЦЬКА

Читайте також: Україна повертає воду на поля: навіщо держава відроджує меліорацію

Читайте нас також в Telegram!