Вісті Черкащини 
Де слово, там і світло: шкільні бібліотекарі Тальнівщини провели творче засідання свої спільноти
Осінь того дня знову плакала. І не від смутку, а від глибокої задуми. Дощ, мов нитка часу, зшивав між собою пожовкле листя й сторінки книжок, що пахнуть дитинством, шкільною партою, голосом учителя. У Тальнівському музеї історії панував особливий настрій – теплий, душевний, мов у старій бібліотеці, де кожна книжка дихає пам’яттю.
28 жовтня він став оселею для спільноти шкільних бібліотекарів Тальнівської громади, які щодня тримають у руках не книжку – ключ до пізнання світу. Для них слово – наче зерно: упаде в добру душу – проросте мудрістю. Говорили про мову – як про живу воду, що напуває дух. Про дитину – чисту сторінку, на якій перше слово залишає слід на все життя. І хоч надворі осінь шепотіла прощальну пісню, у музеї було світло й затишно від експонатів, розмов, тепла людських сердець.
Тепло зустрічі
Захід організували Оксана Титаренко – консультантка Центру професійного розвитку педагогічних працівників – та Людмила Мельниченко, керівниця спільноти. Вони подбали, щоб кожен гість відчув себе на своєму місці, як у добрій хаті. Привітали присутніх завідувачка відділу освіти, молоді й спорту Лариса Коваль та директорка музею Світлана Проценко. Пані Лариса мовила просто й сердечно: «Дорогі колеги, у бібліотеці дитина вчиться любити книжку, знаходить у ній знання і натхнення. Хай ваша праця дає відчуття потрібності, а кожен день приносить спокій і радість спілкування».
«Світ із запахом паперу»
Після щирих привітань у залі запанувала особлива тиша. Не порожня, а сповнена слуханням, мов у храмі слова. Першою слово взяла Ірина Степанець з Веселокутської гімназії. Вона згадала «мовне дефіле» – день, коли бібліотека перетворилася на сцену краси й думки. «Ми поєднали красу і слово, – мовила бібліотекарка. – За поезією Галини Кирпи «Моя мова» створили два образи: дівчатка – ніжність рідного слова, а педагогині – його мудрість і сила».
Джури рою «Козаченьки» відкрили показ у вишиванках і військовій формі. Стояли рівно, з гідністю, неначе тополинки, нагадуючи всім: мова – то не лише пісня, а й щит, і сила, і пам’ять роду.
Книга – як подія та свято душі
У світлиці бібліотечних ініціатив пані Людмила Мельниченко розгорнула перед слухачами цілий вернісаж добрих справ – від театралізованих казкових дійств до мудрої праці зі словниками, де кожне слово – мов зернина, що проростає в дитячій душі. Особливо зворушливо звучала розповідь про знайомство школярів з питомими українськими назвами одягу, що пахнуть льоном, коноплею й працею умілих рук.
Нагадала вона й про щедрі конкурси для юних дослідників: «Літературний Всесвіт», «Огонь запеклих не пече», «Он де, люде, наша слава…», «Славетні люди Черкащини», «Юні історики Черкащини».
А пані Людмила Марченко з Кобринівської гімназії поділилася теплими враженнями від зустрічей з письменницями: Мариною Павленко, що завітала особисто, та Іриною Юстик, яка долучилася через відеозв’язок. У затишному колі обговорили книгу Оксани Лущевської «Ці яблука вигадав геній». Цей твір, за словами дітей, пахне дитинством, яблуневим садом і мрією.
Мандрівка в давнину
Музейні працівники Тального приготували для гостей особливу частину – мовби веретено часу, що змотує нитку пам’яті до витоків бібліотечної справи на Тальнівщині. Пані Світлана Проценко, директорка музею, повела присутніх у глибину років – аж до 1861-го, коли Священний Синод закликав священників засновувати книгозбірні при храмах.
«Уже в 1862 році при Зеленогірській парафії з’явилася перша бібліотека, – розповіла вона. – Священник подарував туди 171 том — на ті часи це була справжня духовна комора, де слово жило, як зерно в засіках».
Згодом книжки оселилися й у земських училищах Мошурова, Василівки, Лащової, Колодистому тощо. Учителі виписували часописи, влаштовували народні читання, плекали просвітницький дух, як садівник – яблуню. Гостям показали старовинні журнали, а серед них – український «Маяк».
Секрет чорнила й відчуття часу
Після мандрівки в давнину музейники відкрили ще одну сторінку народної мудрості – поділилися рецептом чорнила, що пахне дубом і спогадом. Гали, що наростають на дубах, наче вузлики пам’яті, сушили, товкли, заливали яблучним оцтом, настоювали, проварювали. Тоді проціджували, додавали залізний купорос і кілька гвоздичок – для духу, для тривалості й глибини.
«Коли чорнило висихає, – каже пані Світлана, – то набуває глибокого, майже чорного кольору». Такі літери могли жити століттями, як живе слово в людській пам’яті. І кожен охочий узяв перо й написав кілька слів на аркуші в косу лінію. І тоді на мить у музейній кімнаті ніби розтанув час.
Книга – як слід на землі
Наприкінці зустрічі музейниці вручили гостям книгу Богдана Чорномаза – історика, дисидента, політв’язня, людини, що пройшла крізь морок, аби зберегти світло правди. Його слово не для розваги, а для пам’яті, для роздуму, для пробудження.
Книги багатьох авторів, що стають подарунками для гостей, а також кошти на проведення майстер-класів закладові історії передав підприємець Володимир Мовчан. За цю щедру підтримку – щира подяка від усього колективу.
Післямова
У музеї панувала особлива тиша. Представники різних шкіл і поколінь об’єдналися навколо ідеї збереження культури читання. У розповідях звучала ніжність до книжки, до бібліотеки, до пам’яті. Їхня робота тиха, але світла. У кожній школі саме бібліотекарі зберігають незгасний вогонь знань.
Наталія ГОЛОВЕЦЬКА
