«Чоломкатися всі мусять, інакше в клозет ради – зась!» (Фейлетон)

–Я вам, куме, зараз таке розкажу, що чарку до рота не піднесете, – дід Ілько поправив пояса на штанях і шморгнув носом. – Це, вам, куме, не курей увечері щитати і від свиней вигрібати.

–Та не тягніть кота за хвоста, – кум узяв графинку, витер вуса і прицмокнув.

–Ото, куме, тільки вам і признаюся. Бо то справа не з простих – теліпати язиком про таке важливе кругом не будеш.

Був у городі, баба послала за тою, чорти б її побрали, розсадою. Який там транспорт! Зараз тіко на своїх двох і доплентаєшся в центр. Пішов, загнувши бабі наостанок кілька ласкавих. Чого не зробиш для старої, коли любиш! – дід озирнувся. Видко, щоб не почула, бува. Бо тоді не обберешся.

–Ну, пішли. І що? Кажу вам, не тягніть, – кум присмачив хлібець хроном.

–Та я, як його, забув те кляте слово….Таке, розумне, як то молоді зара кажуть… Дай, Боже, пам’яті… нагадав: у віповському клозеті був.

–Та ви що?! – кум ляснув себе по колінах, поставивши графінку подалі від гріха. – Де це ви його здибали? – аж поперхнувся свіжою цибулею.

–Поправочка: не його, а кого. Кажу зразу: тіко нікому! Бо як попруть тепер туди люди, ото біди буде! А зиск же з мене!

–Та добре, я – могила! – вже й забув про чарку.

–Так от. Подибав я на своїх двох у центр. А мочовик, самі знаєте: десь хлюпне – я з ноги на ногу й переминаюся. А тут таке діло: до базару не дойшов – притисло, що аж в очах темніє. І куди? Надворі? Нє, некультурно. Тра десь іначе. Позичив в Сірка очей та й до Білого дому рвонув. Ну, як рвонув, поліз по тих, хай би їх нечиста вхопила, сходах. Увійшов, і очима так мах-мах – де ж ті нужні двері? Ага. Прямо. Господи поможи, хоч би одкрито було.

–То ви, Ілько, на Еверест замахнулися, – кум як зарегоче. – Альпініст!

–Та нє. Смиконув за ручку – еге, роди, Боже, з мішка пів мішка! Замикано! Хоч запаску з собою носи. Кажуть, треба йти до Любської, до самої главної, в неї ключі просити. Сціпив зуби та й потис. Стидно – а куди діватись? Он по ящику показують оту панянку, що по ресторанах ходить і порядки провіряє. Вона каже, що куди не зайди – мусять упустити. Не посеред міста до вітру ж бігати. Може, повезе?

Заходжу, значить, до «Приймальні». Насилу язиком повертаю, терпіння ж не залізне. Думаю, всьо. Оце як не виручать, то гріха наберуся. Та ще й перед вищими чинами. Бачу, сидить жіночка. «Ви до кого, діду?» – питає. «Та до начальства. Треба питання рішити». А сам сказав би те, що бабі наостанок. «Заходьте», – кинула. Показує на двері. Я – за ручку. А сам – хоч крізь землю. Та з порога: «Я не те, щоб… Стидно й спитати. Як у вас до вітру можна попасти? Люди кажуть, що ви тут он які діла рішаєте, а я старий вас смикати оце мушу по такому скрупульозному ділу… Питаю: «Чого ж оце двері там на замку? Кажуть, що в ресторанах має бути все відкрито, а тут… наче серйозна організація…

Кум забув, що намастив гірчиці на хліб і взявся до банки з самошедяним хроном, що виїдає очі. Від сміху мало не репне.

–У нас тут все по-серйозному, – каже гордо головиха. – В мене не те, що муха не пролетить, а й до вітру без мого відома не підеш. Контролюю все: і районні програми, і кількість паперу, що на них витрачена, і хто куди йде, ну, і до вітру…

Кум покинув хрін, каже: «Діду, ну ви оце й загнули! Хіба так можна?»

–Та можна, як осторожно, так внук усігда каже, – дід кивнув і повів далі. – Головиха глянула на мене: що візьмеш із старого? Встала, взяла ключі та й повела мене до мрії. А я радію! З молодою ж іду! Каже: «У нас тут так заведено: як прижме, то всі – до мене. Замикаю, – тарабанить ключами, – завсігда. Будь ти хоч ким, хоч сільським, хоч в чинах. Чоломкатися всі мусять, інакше в клозет ради – зась!» Бачу, на коридорі зглядаються. Хоч провалися! Вже й не радий, що отак вклепався! Позору по вінця! Головиха ключами: клац-клац – відкрила. Я вам скажу, куме, так: вік прожив, а не знав, що клозет у райраді – то моя мрія колись буде.

–Оце ви, Ілько, там шуму наробили, – заходиться сміхом кум. – Недаром вас мама так назвала! Як у воду дивилася! Сама головиха вас до вітру зводила!

–Та що я! Туди за цілий день знаєте скільки бажаючих? Кажуть, до ста душ за день вистоюють за тими ключами, хай би їм грець.

–А маску? Маску, хоч вдягали? Бо туди ж без цього не попасти!

–Аякже. Мо, хоч не пізнають, – перехилив чарчину.

Наталка ГАЛУШКА