Атовець з Тальнівщини Юрій Жерелюк: про війну та любов до дерева

► На рубежі

Довідка: Юрій Васильович Жерелюк народився 13 квітня 1972 року в селі Лащова на Тальнівщині у сім’ї колгоспників. Батько працював бригадиром тракторної бригади, мама – в ланці. Закінчивши сільську восьмирічку, хлопець пішов навчатися на слюсаря у Черкаське ПТУ №17. Батьки хотіли, аби син залишився біля них, тому після навчання повернувся в колгосп – слюсарем у тракторну бригаду. У колгоспі довелося освоїти також професії електрозварника, тракториста (права тракториста отримав у Зарічанській майстерні) та токаря. Службу в армії проходив у військах зв’язку. У 2014-2015 роках воював в АТО, керував машиною технічного обслуговування 17-ої танкової бригади. Одружений. Має двох дорослих доньок. Нині працює в Лащівському гранітному кар’єрі: влітку на екскаваторі, взимку – в охороні. У вільний від роботи час займається різьбою по дереву.
Частина І
«То інше життя, інша країна»
Про війну наші захисники розповідають неохоче, мовляв, нічого такого, я звичайний солдат, нехай інші розкажуть. Нам все ж таки вдалося вивести Юрія Васильовича на щиру розмову. Про те, якою побачив війну саме він, далі:
– Я тоді працював у кар’єрі. Події, що відбувалися на сході України, мене зачіпали так, що я не міг спокійно спати. Мені почало дах зносити: чого я сиджу вдома, я маю щось робити. Незабаром мені прийшла повістка. Я почав збиратися.
Потім була Полтава – інститут зв’язку. Оскільки я служив зв’язківцем ще в Радянській армії і добре розумів, що не відповідаю вимогам сучасного зв’язківця, служити за професію не сподівався. У Полтаві ми пройшли 45 днів військової підготовки. Це не лише полігон, стрільби, марш-кидки на 10 км у повній екіпіровці, а й психологічна підготовка до військових дій. З Полтави у Кривий Ріг нас приїхало 140 чоловік, і лише 30 з них пішли зв’язківцями. А всі інші відразу стали танкістами, артилеристами, механіками. Ми з нуля, фактично, формували перший гаубичний самохідний артилерійський дивізіон – ГСДн.17 ОТБР. Вона раніше була дивізією, та її повністю розграбували: залишилося 3 недобитих танки та розвалені, розграбовані казарми. Пам’ятаю, як ми туди зайшли, то ні вікон, ні дверей, ні ліжок – не було нічого. За 2-3 неділі помаленьку обжилися. Не скажу, що не було чого їсти. Нас годували непогано, та ми з переляку їли все, не перебираючи. А ще нас дуже підтримували з дому. Ви не уявляєте, як це приємно отримувати посилку з кавою, чаєм, цигарками, дитячими листівками!

Дякуючи волонтерам, друзям та рідним, нам вдалося зібрати 90% всього необхідного технічного забезпечення. Волонтери привозили все: від буржуйок до зварювальних апаратів, від електродів до генераторів. Без них ми б точно не зібрали армію в той час. На обслуговуванні моєї МТО було 18 машин – САУшок. В кожній з них – коліщатко, гвинтик, гаєчка. У полі того не знайти. Навіть напільнічка якогось, без нього ніяк не обійтися, – все привозили волонтери.
У зону бойових дій ми їхали повністю завантажені: палатки, боєприпаси, снаряди. На погруз-рампу – і до Ізюму, а звідти ще 140 км в бік Соледара своїм ходом. Приїхали в сектор через місто Слов’янськ, що було нещодавно звільнене: з руїнами, зруйнованими мостами.
Ми стояли кілометрів 25-30 від Попасної у старому викорчуваному саду, що поріс чагарями, – там можна було сховати техніку. Це була друга лінія фронту, не на самому передку. Єдине, що ми чули, – обстріли. Земля здригалася. Спалахи. Було страшно. Ми робили виїзди, всяке бувало, коли машини виїжджали на місце відстрілу.
Напряму у військових діях участі я не брав, не буду на собі майку рвати. Найнебезпечнішими для нас були розтяжки та міновані шляхи. Також у взводі я водив машину, хоча у нас був водій, та у непередбачуваних ситуаціях він дуже розгублювався.
Ніколи не забуду, як через 3 місяці нас вивели на широкий лан: зима, снігу по груди. Дороги нема. Їздили в посадку різати акацію, аби зігрітися. Забуксували. Місцевий фермер з моніту нас витягав.
А ще нічні караули: ми по двоє стояли сутками в караулі. Щоб не замерзнути у 20-градусні морози, копали приямок, обкладали гілками, мішками, ставили буржуйку, розстеляли солому на ящик від снарядів і так, поки один в караулі, інший грівся.
Отак 200 днів в секторі й минули. Оце вся служба. Та у нас сформувалося таке міцне братство. Навіть, буває, починаю скучати за ним. То інше життя, інша країна. Як би це банально не звучало».
Частина ІІ
«Зробив, аби дерево співало, і взявся вирізати своїм дівчатам шкатулки»
Любов до дерева у Юрія Жерелюка з дитинства. Почалося все з того, як ще малим хлопчаком натрапив на журнал «Юний технік» і зацікавився виробами геометричної різьби. Аби син міг займатися улюбленою справою, батьки купили набір радянських різців по дереву. Та наточити різці не догадалися, а самому хлопцеві не вистачило хисту. На цьому різьба по дереву й закінчилася.
Вже в молодості, коли працював у колгоспі, змайстрував собі, узявши ідею в одного сільського майстра, токарного станка. Почав ніжки до стола точити, макогони, качалки. Пригадує: коли жінка народила першу донечку, то роздавали макогони та качалки у пологовому відділенні на подарунки. Потім зробив підсвічника на 3 свічки. Вийшло оригінально. Це вже зараз чоловік його декорував металом і тримає його на видному місці – такий він йому дорогий, бо перший. І цього разу далі підсвічника справи не зрушилися. Закинув. Будівництво, сім’я, діти, робота – закрутило життя в круговерті.
І вже коли повернувся з АТО, знову взявся за своє дитяче хобі. Наточив ті самі різці, що батьки купили, з ресорної сталі зробив нові (тепер сам може зробити усе, що задумає, бо володіє практично усіма техніками обробітку металу), почитав, яке дерево має бути, аби воно все співало, і взявся вирізати своїм дівчатам шкатулки на подарунки:
– Тоді мені прийшло усвідомлення того, що без моєї сім’ї я не вартий нічого. Вони мене розуміли й підтримували завжди. Ми, чоловіки, часто говоримо, як нам важко, забуваючи про дружину, дітей. Хіба легко було моїй Наташі, коли я поїхав в АТО? Їй треба було господарство доглянути, землі раду дати (Юрій – одноосібник, – авт.) і своя робота не чекала, діти. Неоднозначно сприймали тоді події на Сході і в селі, і в колективі, ходили різні слухи. Вона змогла: витримала, не зламалася. Добре, що друзі, куми не залишили, подали руку допомоги. Дівчата в мене молодці, я пишаюся ними, – каже чоловік, ховаючи очі.

Після шкатулок, яких в доробку більше 10, взявся чоловік за скульптурну різьбу. Тут і панно, й ікони, і різноманітні картини та кухонні набори, цукерниці. Коли уява вийшла за межі оселі, почав робити садові скульптури, шпаківні. Чоловік зізнається, що робить це для душі, його до цього тягне. Не може діждатися зими, коли довгими вечорами, в абсолютній тиші, йому приходить натхнення і з-під різця народжуються неперевершені роботи. Проте майстром себе Юрій Васильович не вважає, каже, що спеціаліст кустарний: «Я малюю непогано, та навиків скульптурної різьби мені не вистачає. Дивлюся з часом на роботи: мало заглибився – ніс приплюснутий вийшов. Як от, шпаківня і грибочок, де дядько з приплюснутим носом вийшов».
Матеріал для своїх виробів – найчастіше липу – чоловік заготовляє на рік вперед, вона моє бути якісна, суха, і бажано – без сучків. Друзі та колеги знають про його захоплення і високо цінують, а нещодавно про це дізналися й ми, бо Юрій Васильович поділився своїми самобутніми роботами у соціальній мережі «Фейсбук». Зізнається, що навіть не чекав такої кількості схвальних відгуків.

Ліна ЯЛОВСЬКА