Вісті Черкащини Вірші на шматку мила і кохання, яке чекало 17 років: що допомогло бійцю «Азову» пережити полон
Назарі Красовський провів у полоні 3,5 роки й отримав там важку травму хребта. Попри це, найбільше хлопець боявся не катувань, а здатися й втратити віру.
Від найгірших думок у камері його врятували вірші та сни про дівчину з коледжу, в яку він закохався ще студентом. #ШОТАМ розповідає історію захисника Маріуполя, який зараз проходить реабілітацію та готується до події, яку чекав 17 років.
Назарі Красовський
боєць «Азову»
Як вдавалося зловити сигнал хоча б на п’ять хвилин, я писав їй
Ми з Ілоною знаємо одне одного з 14 років. Разом навчалися в коледжі, а потім вступили до університету, були близькими друзями. Я працював у приватній кінології, дресирував собак, а Ілона — хендлером, готувала й виставляла собак на виставках. У 2020 році я вирішив піти захищати країну і підписав контракт в «Азов».
Ще з коледжу Ілона мені подобалася, але я не наважувався зізнатися. Ми з нею листувалися навіть тоді, коли я був на «Азовсталі». Не було часу, не було зв’язку, але якщо вдавалося зловити сигнал хоча б на п’ять хвилин, я писав їй.
Менше сподівався на обмін, ніж на те, що не здамся
Потім за наказом вищого військового командування для збереження життів особового складу ми залишили «Азовсталь» і потрапили в полон. Спочатку я був в Оленівці, згодом перевезли в Таганрог. Там я пережив жахливі катування, через це два з половиною роки я провів лежачи в камері. З побутом мені допомагали побратими.
У полоні я не хотів чути російську мову, не хотів бачити російські прапори й слухати російський гімн, хоч доводилося. Але я не втрачав надії й віри в нашу націю, наш народ. Я менше сподівався на обмін, ніж на те, що не здамся.
Мені було важливо не втратити цю віру. Я бачив, як люди опускають руки: людина перестає їсти, лежить і дивиться в стелю, її годують з ложки. І такі люди дуже швидко помирають.
Я розумів, що зроблю, коли повернуся в Україну. Моїм завданням було власним прикладом показати тим, хто вже зневірився, що здаватися не можна і що шанс є завжди.
У полоні мені часто снилася Ілона, як ми сиділи в альтанці й розмовляли. Ще мені допомагало складати вірші. Коли міг, записував їх на шматку мила чи на папері.
Незнайома жінка сама прийшла нас зустріти
У серпні 2025 року мене звільнили з полону. Коли я приїхав в Україну, то побачив, наскільки сильний наш народ. Ми їхали з Білорусі до Чернігова швидкою допомогою. Зі мною була пані Галина й каже: «Подивись у вікно. Подивись, як нас зустрічають».
Я побачив багато людей із прапорами й плакатами. Але найбільше мене вразила одна жінка. Вона стояла сама, без прапора, без плаката, просто вийшла на дорогу й махала рукою. Люди зібралися разом, щоб зустріти військових, які повернулися додому. А вона прийшла сама, її ніхто не кликав. І я подумав: скільки людей прийшло б, якби їх не збирали? Вона прийшла сама, бо відчувала, що це потрібно.
Тоді я одночасно і плакав, і сміявся. Я думав про тих, хто здався в полоні. Мені було боляче, що вони не побачать цього. Що вони дозволили собі втратити віру.
Бо як можна зневіритися, коли є така жінка, яка сама виходить зустрічати своїх?
Часом достатньо пригостити кавою
З кінця листопада я проходжу реабілітацію в Unbroken. Окрім занять із фізичним терапевтом і в басейні, займаюся стрільбою з лука та готуюся до змагань. Разом з іншими ветеранами пишемо музику й виступаємо на квартирниках.
Я можу сидіти на фестивалі й дивитися, як люди гуляють, співають, танцюють. Але водночас пам’ятаю оборону Маріуполя. Пам’ятаю контакт із ворогом на відстані десяти метрів. Пам’ятаю, що тоді говорив і про що думав. І ось переді мною два світи. Обидва вони реальні і обидва важливі.
Ветеран, який приїжджає сюди й хоче піти на якийсь захід, має відчувати, що люди пам’ятають про той інший світ. Коли люди проявляють повагу й розуміння навіть у дрібницях — це дуже цінно і дуже важливо.
Якось я запитав, чому мене пригостили кавою безкоштовно. Мені відповіли: «Завдяки вам ми тут живемо, працюємо. Ми живі завдяки вам».
На сімнадцятий рік наважився зізнатися в коханні
Ілона часто мене навідувала у лікарні. А поки я був у полоні, вона разом з одногрупниками допомагала моїй бабусі. Бабуся відмовлялася від матеріальної допомоги, тому вони хитрували. Це дуже підтримало її, бо в полоні були і її син — мій батько, і я. Для неї найважливішою була саме моральна підтримка.
Перед поїздкою Ілони закордон я подарував їй браслет з «Азовсталі». Вона вже виходила з лікарні, а я кажу: «Зачекай». Зняв браслет і сказав: «Його видали оборонцям Маріуполя. Це метал з “Азовсталі”. Побережеш його у себе?». Тоді я зрозумів, що вона буде Красовською. Хоча ще навіть не зізнався їй у своїх почуттях.
Коли Ілона поїхала на виставку в Європу, друзі постійно підбивали мене нарешті сказати їй про свої почуття. Не давали спокою, поки я не набрав її. Пізніше з’ясувалося, що я їй теж подобався ще зі студентських років. Просто ми обоє не наважувалися про це сказати. Я тоді лише подумав: «Ого. Два дурні. Серйозно?».
Згодом я почав думати, що буде далі. Я не ходжу і дуже боявся стати для неї тягарем. Багато говорив про це з друзями. Не хотів, щоб вона стала нянькою чи доглядальницею. Не хотів прирікати людину на таке життя. Але друзі сказали: «Чому ти вирішуєш за вас обох?». Саме тоді я дозволив собі зізнатися у своїх почуттях. Не зробив цього за 16 років, але хоча б на 17-й наважився.
Коли вже зізнався їй у коханні, все одно говорив, що мене турбує: можливо, я так і не піду, ніхто нічого не може гарантувати. Вона відповіла: «Ну нічого, якось справимося». Начебто прості слова, але вони були сказані дуже впевнено і щиро.
Мені хотілося зробити для неї все найкраще, бо в цій простоті є велика краса і сенс. Хотілося просто подарувати їй момент, який назавжди залишиться в нашій спільній історії. І я освідчився.
Зараз у мене є впевненість, бо я знаю: якщо впаду, мене підіймуть, якщо буде важко — будемо справлятися разом. І це, мабуть, найбільше щастя.
Читайте також: Ігор Новицький: партнерство з CEJA відкриває нові можливості для молодих фермерів України
Читайте нас також в Telegram!
