Вісті Черкащини Повернулася з Канади заради блогу про українські села — і зібрала понад 2 мільйони грн на військо
П’ять років тому, після однієї безсонної ночі, вона вирішила знімати відео про людей, які переїхали з міста в село. Тоді ще була поширеною думка, що україномовний ютуб приречений, але ролик волинянки Іванки Дячук зібрав понад 100 тисяч переглядів лише за два місяці.
#ШОТАМ розповідає, як блогерка перетворила подорожі в село на роботу, разом з глядачами зібрала для війська понад 2 мільйони гривень і надихнула людей повертатися в Україну.
Іванка Дячук
авторка каналу на YouTube, який робить людей ближчим до природи
Перше відео на каналі залетіло на 100 тисяч
Я виросла в приватному будинку в Нововолинську. Їздила до друзів у села пасти корову, а в 7 класі вперше самостійно помандрувала з подругою на її хутір на Поліссі. І хоч не мала власного села у родичів, та завжди мріяла про життя серед природи.
Згодом вчилася та працювала в Києві, де потрохи почала забувати свою мрію. Та одного разу після Tinder-побачення скаржилася подрузі як нудно, що хлопець хоче назавжди переїхати у власну квартиру. Я ж взагалі не відчувала Київ своєю метою. Подруга порадила шукати когось цікавого, хто відкриває кав’ярні в Карпатах. Я ж задумалась, як взагалі шукати людей зі спільними інтересами і зрозуміла, що про моє захоплення будинками серед природи ніхто не знає.
У той вечір п’ять років тому народилась ідея створити власний YouTube-канал. Вирішила, що поки нема власної хати, мандруватиму та братиму інтервʼю в людей, які переїхали з міста в село. Це була та ідея, після якої не можна заснути. Вранці вже вирішила запланувати першу зйомку. А ще незабаром записалась навчатися водіння — раптом це все спрацює, тоді мені буде необхідне авто.
Першою на каналі була історія про Лєну та Влада, які переїхали з Києва в Карпати. Я колись на них натрапила в соцмережах і напросилася в гості допомагати по господарству. Улітку 2021 року, через понад два місяці після нічного рішення створити канал, я опублікувала перше відео. І хоч не плекала ілюзій швидкого успіху, відео знайшло відгук у глядачів та отримало понад 100 тисяч переглядів за два місяці. Зараз жартую, що випадково потрапила в аудиторію втомлених міленіалів, які хочуть врятувати хату в селі.
З Ванкувера — в село біля Нововолинська
У 2022 році я поїхала жити у Канаду. Я не планувала еміграцію, просто хотіла отримати досвід життя в англомовній країні і повернутися додому. Спершу було важко, і якби був зворотний квиток, я б повернулася відразу — але в мене не було на це грошей. Згодом я влаштувалася баристою у Ванкувері, робила фотосесії, знайшла підробіток в SMM і все почало налагоджуватися.
Я продовжувала викладати на канал відео, які зняла в Україні. З’явилася перша монетизація, перегляди на кілька сотень тисяч, у Ванкувері мене навіть почали впізнавати українці. Та мене тягнуло додому — я розуміла, що зможу приносити там користь.
Через майже рік життя за океаном я повернулася в Україну. Винаймати житло у Львові чи Києві було дорого і я хотіла пожити в селі, тож переїхала на дачу батьків біля рідного Нововолинська.
Мріяла купити машину, щоб комфортно їздити на зйомки з технікою, але не все йшло гладко. Нещодавно знайшла, що у 2023 я вела щоденник, у якому іронізувала над своїм доходом і планами. А через тиждень моє відео, яке я зняла два місяці напередодні, стрімко залетіло. Я відразу почала багато працювати і змогла перетворити блог на роботу з гарним доходом. Згодом нарешті придбала авто, відмовилася від інших підробітків і зараз займаюся виключно блогом.
Зібрала понад 2 млн гривень на військо завдяки блогу
Я все це почала, бо хотіла знайти формат життя для себе. Не відмовлятися від амбіцій та розвитку, але й не жити у приватному секторі біля Києва, а десь ближче до природи. Зараз я розумію, що потрібно слухати власні потреби у різні моменти життя. Якщо хочете переїхати у село, треба пробувати, а не багато років все зважувати. Можна спершу орендувати чи спробувати пожити у друзів.
Зараз дуже багато людей переїхали в село, тому тепер моя робота не про пошук, а про вибір. Деяких героїв я знаходжу випадково в соцмережах, когось мені радять, іноді люди самі запрошують у гості. Я знайомлюся спершу онлайн, підписуюсь, іноді заїжджаю на каву. Часом рішення про зйомку приймаю ситуативно, а з деякими людьми плануємо роками.
Зазвичай я їду до людей на дві ночі. За цей час встигаю відчути, як вони живуть, зняти про інтервʼю, зокрема румтур, побутові справи, і досхочу наговоритися після вечері. А потім їду додому і десь тиждень виділяю на монтаж. Я не маю готового сценарію та складаю історію відразу на монтажі. Поки не планую це комусь делегувати, бо роблю все швидко. До того ж, писати технічне завдання комусь та перевіряти матеріал зайняло б більше часу.
Люди з досвідом можуть сказати, що в мене неідеальне світло чи звук, але я ставлю в пріоритет саму історію. Я не продакшн, тому не сильно переймаюся технічними моментами. Та й від глядачів маю позитивні відгуки.
Під кожним своїм відео я роблю збір для війська. Якщо вдається щось попросити в героїв для розіграшів, то намагаюся цим скористатися. Це може бути ночівля в їхніх будиночках або речі, які вони роблять своїми руками. За кожен такий збір вдається зібрати приблизно 80 тисяч гривень. За минулий рік ми задонатили на військо понад мільйон двісті тисяч гривень. А за весь час існування каналу ми з глядачами уже передали понад два мільйони гривень.
Зараз хочу самостійно пригнати пікап з Фінляндії та зробити випуск з такою мандрівкою. Там планую висвітлити волонтерську роботу людей у нашому фонді «Лемберґ волонтери». Сподіваюся, це залучить більше постійних благодійників.
Мої відео надихають українців повертатися додому
Тема змінотворення мені дуже близька. Хоч я не активна у своєму селі, та відчуваю силу знаходити і розповідати історії, які можуть бути прикладом. Як от з хутором Козаки, де його власники зробили внесок у свою громаду — організували волонтерську пожежну команду, відремонтували дитячий садок, ініціювали відновлення старої церкви тощо. Люди бачать приклади, як можна робити щось важливе, надихаються та ініціюють позитивні зміни у себе в громадах. У кожній історії я намагаюся розкрити приклад небайдужості людини до місця, де вона живе.
Підтримати #ШОТАМ
Ці історії існують завдяки читачам
Долучайся до 1013 людей, які дають нам свободу знаходити й розповідати їх.Підтримати
Це все має відгук. Часто українці за кордоном пишуть, що мої відео для них — немов зв’язок із домом. А для когось взагалі стали однією з причин повернутися в Україну чи купили хату в селі. Як от підписниця, яка під час повномасштабної війни повернулася в село з двома малими дітьми. Інша поділилася думками повернутися разом з чоловіком з Тель-Авіва у село.
Так торік подумала і підписниця, яка жила в Дубаї. Вона ще там випадково натрапила на мої відео і зрозуміла, чого насправді хотіла все життя. Тепер вони з чоловіком купили хату на березі Південного Бугу і планують її реставрувати. І я собі думаю: я просто знімаю відео, а люди купують хати. Завжди сподіваюся, що це не лише через мій блог, а ще жартую, що зробила більше, ніж міністр національної єдності.
Цього року я зацікавилася українськими обрядовими святами. Як і в темі відновлення старих будинків, мені цікаво не те, як саме було колись, а як я сьогодні можу застосувати давню традицію — щоб вона існувала не окремо, а була частиною сучасного життя.
Нещодавно вийшов випуск про святкування Івана Купала на кемпінгу Мала Річка на Львівщині. Хоч відео не має переглядів, на які я розраховувала, я все одно ним пишаюсь. І сподіваюся, що воно принесе глядачам користь у майбутньому.
Поки я в гостях у людей, то розчиняюся в їхньому житті. Я дуже люблю процес зйомок, а ще повертатися після них додому за кермом — тоді я ховаюся у свій маленький світ, вмикаю музику та відчуваю себе щасливою.
Зараз я сама стала людиною, до якої б хотіла приїхати в гості зафільмувати історію. Облаштовую дім у селі, роблю творчі ремонти своїми руками, почуваюся цілком реалізованою та корисною своєму суспільству.
Читайте також: Україна повертає воду на поля: навіщо держава відроджує меліорацію
Читайте нас також в Telegram!
