Отець Ігор Шемяков: «Можливо, саме в ЧНУ зросте майбутній Президент України»

Священник, що побував у самому пеклі. Саме так можна схарактеризувати настоятеля черкаського храму Святих Рівноапостольних Кирила і Мефодія Ігоря Шемякова. Уродженець і житель Донбасу, росіянин по батькові та водночас священник і військовий капелан Православної церкви України виховник національної скаутської організації «Пласт», — усе це про нього.

Ігор Шемяков пізнав утисків з боку проросійських сил, жахіття війни й труднощі життя переселенця. Ще 8 років тому пережив російське вторгнення, напад на власний дім, події Іловайського котла. Але не проміняв свої принципи на матеріальний добробут, залишивши на Донеччині житло і все майно. Вдруге війна наздогнала його у Підлипному під Конотопом, де до лютого 2022 року був служителем храму Миколая Чудотворця.
Після довгих мандрів Україною доля привела отця Ігоря в Черкаси, де він став настоятелем храму Святих Рівноапостольних Кирила і Мефодія, що на Університетській площі у Черкасах. Традиційно священники цього храму плідно взаємодіють із Черкаським національним університетом імені Богдана Хмельницького. Отець Ігор не став винятком — він долучається до університетських заходів і має ідеї щодо патріотичного виховання молоді. Про це та багато іншого він розповів майбутній журналістці, другокурсниці Ірині Захарченко.

— Отче Ігорю, як Ви потрапили до Черкас і чому саме сюди?

— Чому саме Черкаси — запитання не до мене, а до Всевишнього. Я дуже активний як у соцмережах, так і в житті, маю патріотичну позицію. Коли почалося повномасштабне вторгнення російської федерації й війська рушили на Київ через Конотоп, була небезпека, що Конотоп захоплять. Моя родина у цей час була на лікуванні, а під час війни розділена родина — це страшно. Тому вагався, але лише до ночі 25 лютого, а зранку зібрався і поїхав у Чернівці. Щоб дати перепочинок моїй старенькій мамі, ми зробили зупинку в Черкасах, де нас прихистили друзі по організації «Пласт». Нам потрібно було десь заночувати, бо не могли доїхати за один день. І ось, «ночуємо» і до нині. Я проводив служби та в інших церквах. Але врешті, як сказав митрополит Черкаський і Чигиринський Православної Церкви України, владика Іоан, певно, Бог нас тут зупинив. Якраз у храмі Кирила і Мефодія в Черкасах був потрібен священник. Тож мене призначили сюди служити.

— Як взагалі стали священнослужителем?

— Прийшов до Бога через життєві обставини — вроджену хворобу сина. Довго лікували дитину, але медицина була безсила, тому самі лікарі порекомендували піти в церкву. Звісно, у міжконфесійних тонкощах не розбирався, тому в храм поїхав за рекомендацією знайомих. Виявилося, що це був храм Київського патріархату. А служителів УПЦ КП на Донеччині тоді були буквально одиниці, і всі — переважно молоді, віруючі й гарячі люди. Послухав, поспілкувався, знайшов розраду й допомогу. Це була моє перше в житті спілкування зі священником. Тепер цей священник – митрополит Донецький і Маріупольський Православної церкви України Сергій. Після служби та причастя отець Сергій сказав нам, що немає потреби їздити до нього так далеко, можна причащатися у будь-якому храмі, ближче до свого села. Головне — вірити. Нам справді було незручно з дитиною туди їздити. Тому наступного тижня ми пішли в найближчу до нас церкву, яка виявилася церквою Московського патріархату. І ставлення там просто вразило — абсолютно інакше, ніж у церкві Київського патріархату. Я почитав, занурився в історію церкви прийняв свідоме рішення: ходити саме в українську церкву. Це був перший крок до мого священнослужительства. З часом моя родина долучилася до церковного життя, ми побачили явне покращення синового здоров’я, а невдовзі я й сам відчув у собі поклик стати священником. Закінчив духовне училище в Житомирі й Київську семінарію, у 1998 році був висвячений і заснував парафію Серафима Саровського на Донеччині — у Комсомольському, яке з 2016 року отримало декомунізовану назву Кальміуське.

— З 2015 року Ви прирекли себе на життя вимушено переміщеної особи… При цьому Ви не приховуєте, що народилися у російському Нижньому Тагілі. Чому зробили саме такий вибір? Чи були якісь сумніви перед тим, як покинути Донеччину?

— Так, я жив у росії до 5 років. Однак по мамі маю українське коріння і фактично все свідоме життя прожив на Донбасі. (Як пише сайт «Новинарня» в статті «Отець з іловайського оточення: як священник Ігор Шемяков рятував бійців і розбудовує парафії ПЦУ та “Пласт”», дід отця Ігоря підлітком втік від комуністів після «розкуркулення» родини. Подався на Далекий Схід, звідти намагався виїхати в Америку. А коли не склалося — поїхав у Маріуполь, де почалося будівництво «Азовсталі» й комбінату ім. Ілліча. Там були потрібні робочі руки. Так і осів на Донеччині. Відтоді цей край став для родини діда другою малою батьківщиною. Згодом, закінчивши педінститут у Ростові, мама отця Ігоря потрапила за розподілом у Нижній Тагіл. Там вийшла заміж, у 1967 році народився син. Проте жилося в російській Свердловській області бідно, та й клімат не йшов ні в яке порівняння з приморськими степами Приазов’я. Тому зібралися — і всі разом переїхали на Донеччину. Оселившись, зрештою, у місті Комсомольське, жили там аж до 2014 року». – авт.) Коли у 2014 році тільки почалася агресія росії проти України, то росіяни та ті сили, що їх підтримували, як і зараз, нищили все українське. Ми, священники Української православної церкви Київського патріархату, були «під прицілом», бо, як і наші парафіяни, допомагали війську, хто чим міг. Мене тримала відповідальність перед парафіянами. І потім, воювати — не обов’язково стріляти. Росія вела потужну інформаційну війну. Я намагався морально підтримати та військових, і людей. 8 років тому ситуація для української армії була дуже складною. Ті, хто стали на захист України, не мали, у що вдягтися і чого їсти. Солдати були в шортах і в шльопанцях. Хлопці-танкісти спали на броні, ми їм шукали матраци, годували їх. Коли вже захопили наше місто, умовляв тих, у кого були діти, щоб вони виїжджали, щоб не лишалися заручниками. Був навіть випадок: до мене прийшла сім’я, яка дуже сумнівалася, боялися навіть квитки купувати, то я сам поїхав на вокзал і купив їм квитки. Коли міг — рятував українських вояків, а пізніше вдалося домовитися, щоб вивезти загиблих українців. Довелося побачити багато страшного — звірства російських солдатів і їхніх поплічників-сепаратистів, загиблих українських військових і навіть знімання пропагандистського ролика для росіян. Понад рік жив з родиною в окупації. Не раз життя висіло на волосинці. Не раз мене врятував паспорт, де місцем народження вказаний Нижній Тагіл. Господь мене вберіг, і мені ще багато вдалося зробити. Пізнав і зраду з боку місцевого населення, і вдячність від тих, кому допомагав і підтримував духовно. Сім’ю відправив до Чернівців після Дебальцевської операції у лютому 2015 року. А згодом вже виїхав і сам із 75-літньою мамою. Коли не залишилося надії, що війна скоро скінчиться. Те, що до мене б рано чи пізно прийшли, я знав. Сумнозвісний Моторола тоді чинив свавілля у цих краях. Я прийняв рішення жити, а не робити з себе героя.

— Кажуть, що людині, яка жила в епіцентрі бойових дій, складно звикнути до мирного життя. Особливо якщо війна і далі триває. Чи було у Вас щось подібне?

— Коли я виїжджав з Донеччини у 2015 році, то мав надію, що війна закінчиться якомога швидше. Місцеве населення, не сказати, щоб завзято, підтримувало сепаратистів. Були такі, що йшли за гроші воювати, але більшість все ж чекала, коли все закінчиться. А коли я потрапив на Буковину, а потім ще й у Київ, і побачив мирне життя, то зрозумів, що війна — це надовго. Бо вона стосувалася лише близько 10% населення України. Усім іншим було начхати. Зараз масштаби бойових дій значно більші. Більше залучено людей і на фронті, і в тилу, більше патріотизму. А надто, коли ракети літають по всій Україні. Насправді я думаю, що найбільша проблема для України — це ми, люди, народжені в радянському союзі. Але я вірю, що прийде нове покоління, українська молодь — і життя в Україні поступово налагодиться.

— Що робите для виховання такої молоді?

— З 2010 року я є членом «Пласту» — національної скаутської організації України. До пластунів вирішив доєднатись, щоб виховувати у новому поколінні патріотизм та самосвідомість на засадах християнської моралі. Щоб виховати наступного Президента. Такого Президента, який буде працювати для країни, а не для себе. Можливо, такий зросте в Черкаському національному, будемо вірити.

— Чи плануєте залучати студентів до пластового руху?

— Взагалі я новацький виховник, працюю з дітьми до 11 років — з новаками. Можливо тепер, коли працюю в університетському храмі — перекваліфікуюсь на вишколи для юнацтва. У нас із командою пластунів є ідеї розширювати пластову станицю по Черкащині. Ми з ректором Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького Олександром Черевком вже обговорювали заходи для студентства. Єдина проблема на сьогодні — це сама можливість проведення таких занять, оскільки не всі можуть приїхати до Черкас через воєнні дії. Але Олександр Володимирович тільки «за» і радо підтримує цю ідею.

— А окрім ректора, з кимось з університету вже встигли познайомитись, налагодити контакт?

— Так. Наш церковний староста, доктор історичних наук, професор Віталій Васильович Масненко — це подарунок. Я з захопленням дивився його відеолекції для всіх охочих про розвінчування міфів. Дуже вдячний йому за таку роботу, це гідно поваги. Таких людей має бути більше, саме вони мають виховувати, а не ті, хто приходять заради грошей. Встигли познайомитися також із проректорами. Планую спільно з працівниками університету привести до ладу церкву. А перед входом повішу українські прапори — канонічний блакитно-жовтий та бойовий чорно-червоний. Я вважаю, прапор має бути завжди, але під час війни це обов’язково треба зробити. Ще встиг познайомитися з чудовими кухарями в університетській їдальні «Атенеум». Дуже смачно готують, ми до них із задоволенням ходимо пообідати.

— Скажіть, чи порушують українські вояки Божу заповідь «не убий», вбиваючи окупантів та загарбників?

— Різниця в тому, що росіяни прийшли до нас убивати й загарбувати наше, а ми захищаємось. Як написано в Євангелії: «Хто підняв меч, від меча і загине». Для нас це священна війна, бо ми захищаємо свої родини, свою землю. Подивіться на наших воїнів: вони не знущаються з полонених, обмінюють їх на наших бійців, рятують не лише людей, а й тварин. А що роблять росіяни — ми всі бачимо… Тому церква молиться за наших захисників і прощає їм гріхи.

— На Вашу думку, чому Україна переможе? І про що найбільше мрієте?

— Україна вже перемогла. Парадокс, але путін зміг згуртувати українське суспільство. Такого піднесення патріотизму давно вже не було. Наша сила в тому, що один захищає багатьох. Приклад — наші воїни, які самі просилися в Маріуполь, розуміючи, що там лишаються назавжди, що за ними ніхто не прийде. Азовсталь, Донецький аеропорт, кіборги — це все герої нашого часу. Шкода тільки, що заради перемоги гинуть найкращі люди. Але нарешті світ побачив наших героїв і істинне обличчя росії. Дай Боже, щоб Україні ще більше допомагали. Мрію про те, щоб через кілька років після перемоги до нас в Україну приїжджали іноземці, аби подивитись, як треба жити! (посміхається — авт.) А можливо і на заробітки!

Автор: студентка 2-ВБ курсу навчально-наукового інституту української філології та соціальних комунікацій Ірина Захарченко
Джерело: cdu.edu.ua
Сайт Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького

06.09.2022 15:08
Переглядів: 180
Коментарiв нема

Залишити відповідь

Щоб залишити коментар або відгук під цією публікацією, увійдіть або зареєструйтеся.