Вісті Черкащини 
Ліза Даценко — дослідниця традиційної культури з Києва — придбала занедбану хату в селі Мліїв на Черкащині й перетворила її на живий простір пам’яті. Без газу, з автентичною піччю на чотири секції і зеленими дверима кінця ХІХ століття — це не дача, а усвідомлений вибір.
Спадок, якого не було — і який вирішили створити
Поштовхом до купівлі стала особиста порожнеча: бабусі Лізи пішли рано, матеріального спадку не лишилося. «Щоб не плакати від відсутності спадку — я вирішила його створити сама», — пояснює вона. Хата мала стати тим, що можна отримати у спадок і передати далі.
Пошук тривав близько двох років. Разом із татом — досвідченим столяром, який виконував роль «технічного директора» — Ліза об’їздила майже всю Черкаську область: дивилася хати по маршрутах, фільтрувала оголошення на Facebook-групах про нерухомість в українських селах. Критерії були чіткі: мазана або дерев’яна хата, обов’язково піч, правобережна Черкащина між Смілою і Києвом.
Знахідка — майже випадкова
Хату в Мліїві знайшли нетипово. Рієлторка, яка мала показати іншу нерухомість, приїхала без ключів. Поки чекали, місцева бабуся зупинила машину, що проїжджала повз, перемовилася з водієм і сказала просто: «Їдьте за ними». Так Ліза потрапила до сусідів Олександра і Марії, які відчинили хату Параскеви Дмитрівни — і в мить, як побачила піч і зелені двері, зрозуміла: ось воно.
Власниця — Параскева Дмитрівна, або просто Паша — живе зараз у Чернігові з дітьми. Вона хотіла передати дім тому, хто зрозуміє і збереже його. Дізнавшись, що Ліза шукає «власний спадок», обидві жінки розплакалися просто під час телефонної розмови. «Таке враження, ніби ми з нею 100 років знайомі», — каже Ліза.
Реновація: автентика і практичність
Хата відновлюється з повагою до оригіналу. Зелені двері кінця XIX століття зачищені і підготовлені до фарбування у первісний колір. Стіни і піч білені вапном за старою технологією. Колишня комора стала ванною кімнатою з підлогою з битої кераміки двох кольорів і умивальником із просвердленої глиняної миски. Фіранки в ній — із запасів бабусиної літньої кухні.
На кухні — опішнянська плитка із закритого гончарного заводу, яку Ліза знайшла на Facebook: до цього вона прикрашала піч у полтавській хаті. Мисник — перша річ, куплена ще до придбання хати, — задала стиль усьому інтер’єру. Вся техніка (плитка, пилосос, холодильник) закуплена на Чорну п’ятницю в Comfy із доставкою до Сміли.
Єдина модерна зона — ванна кімната. Решта — техніки відновлення, максимальна автентика. Електропроводку замінили повністю через пожежну небезпеку, але розташування вимикачів у деяких кімнатах залишили «як було» — під стелею, як у хатах середини XX століття.
Піч — серце хати
Головна цінність — піч на чотири секції з лежанкою. Вона обігріває дві спальні, у ній готували борщ на Різдво і пекли паску на Великдень. Паперові форми для паски виявилися непридатними для печі — врятували глиняні пасківники, куплені в ретро-крамницях. Лежанку на Різдво застелили сіном із сараю — і запах нагрітого сіна виявився саме таким, про який Ліза мріяла.
«Коли я заходжу в кімнату, де піч, — у мене перехоплює дух», — говорить вона. Газ у хату не проведено — і це принципово.
Мліїв: місце з глибокою пам’яттю
Село має багатошарову історію. Пагорб за хатою — штучний насип, який місцеві називають Могилою: тут проходили монгольська навала, битви Хмельниччини, Корсун-Шевченківська битва 1944 року. Назва «Мліїв» зустрічається ще в давніх літописах і «Повісті минулих літ».
У XIX столітті тут, на батьківщині Симиренків, діяв найбільший у Європі цукровий завод — поряд із цегельним і машинобудівним. Підприємці дбали про робітників: зводили житло, відкривали лікарні, аптеки, театр, бібліотеку. Саме Симиренки фінансово підтримали видання «Кобзаря» Тараса Шевченка. Засновник роду — Федір Симиренко — починав кріпаком і викупив себе на волю. Пізніше в Мліїві з’явився селекційний інститут, де було виведено зимовий сорт яблуні «Ренет Симиренка».
Про традицію і Великдень
Ліза — етнологиня, дослідниця обрядовості. За її словами, в традиційній українській культурі було чотири головні свята: Великдень, Купала (24 червня), Покрова (1 жовтня) і Різдво (25 грудня). Навколо них будувався весь річний календар ритуалів, пов’язаних із природою.
«Велика частина Великодня — це підготовка, а не святкування. Якщо розкласти по таймлайну: сім тижнів посту, потім тиждень прибирання, фарбування, випікання — і лише потім сам день. Свято — це акорд, яким завершується великий процес», — пояснює вона.
Ліза переконана: традиція жива тоді, коли відповідає часу. Не треба відтворювати все дослівно — достатньо взяти те, що може жити далі у сучасному контексті.
Цікаві факти
- Ренет Симиренка — один із найпопулярніших зимових сортів яблуні в Україні — виведений саме в Мліїві. Сьогодні цей сорт вирощують у понад 30 країнах світу.
- «Кобзар» Шевченка (перше видання, 1840) вийшов частково завдяки фінансовій підтримці родини Симиренків.
- Опішня на Полтавщині — один із найстаріших гончарних осередків України, відомий із XVII століття. Завод, де виготовляли плитку з хати Лізи, вже не працює.
- За традицією, поки в хаті печеться паска, всі мали виходити надвір. Етнологи вважають, що це мало суто практичне значення: щоб ніхто не тряс підлогу і тісто не опало.
- Дата Великодня щороку змінюється: свято відзначають у першу неділю після першого повного місяця після весняного рівнодення — за григоріанським або юліанським календарем.
- Станом на 2024 рік в Україні налічується понад 28 000 сіл. Частина традиційних хат із печами зникає щороку — через занедбання або знесення.
Матеріал підготовлено на основі документального відео каналу «Іванка розповідає» (перша частина серії про хату в Мліїві та великодні традиції).
