«Кохана, я 300»: історія родини, яка залишила місто заради нового життя в селі на Черкащині

Мільйони українських родин понад чотири роки живуть у режимі очікування. Вони звикають засинати з телефоном у руках, чекати короткого повідомлення чи дзвінка з фронту, рахувати дні між відпустками й вчитися жити в постійній невизначеності. Та навіть коли військові повертаються додому, це не означає, що життя стає таким, як було до війни. Часто попереду на родину чекає новий етап — лікування, реабілітація, зміна роботи, переїзд, пошук нового місця, яке знову можна буде назвати домом.

Саме такою стала історія Катерини та Володимира Поліщуків із Черкащини. Ще кілька років тому вони будували кар’єру в місті, виховували сина, мріяли про власне житло й були впевнені, що їхнє майбутнє пов’язане саме з Черкасами. Але повномасштабна війна змусила їх переглянути майже все: звичний уклад життя, професійні плани, місце проживання і навіть уявлення про щастя.

До того, як війна стала частиною їхнього життя 

У будинку подружжя Поліщуків день починається неспішно. Поки вона повертається зі зміни в місцевій амбулаторії, чоловік готує каву. Він знає: після робочого дня їй потрібно кілька хвилин тиші. Вона сідає на своє улюблене місце, робить перший ковток і лише тоді повертається до звичного ритму — домашніх справ, розмов із сином, вечері з батьками, планів на завтра.

Катерина виросла в Матусові — невеликому селі на Черкащині, у Звенигородському районі. Як і більшість сільських дітей, вона мріяла звідси виїхати. Здавалося, що тільки місто відкриває справжні можливості: кар’єру, перспективи, інше життя, де не треба думати про важку сільську роботу.

З майбутнім чоловіком, старшим за неї на чотири роки, Катерина познайомилася у 2011‐му — в інтернеті, як тоді знайомилися багато хто. Він написав коротке: «Привіт, давай познайомимося», коли служив в армії. Катерина думала цілий тиждень, чи варто відповідати — тоді це був звичний темп для соціальних мереж, та все‐таки погодилася. 

— Подивилася на повідомлення, подумала: ну добре, відповім, — згадує вона з усмішкою.

Зав’язалося листування. Виявилося, що живуть вони зовсім поруч: вона — у Матусові, він — у Санжарисі, що на Смілянщині.

На той момент Катерина закінчувала одинадцятий клас. Вона одразу чесно попередила нового знайомого: спершу хоче здобути освіту, а вже потім думати про сім’ю.

— Я йому сказала: мені треба вивчитися, це для мене дуже важливо. А він відповів: «Я тебе повністю підтримую. Будемо вчитися, будемо працювати, все будемо робити разом», – пригадує Катерина.

Саме ця підтримка, каже жінка, і стала однією з причин, чому вони досі поруч. 

Сім’я Поліщуків. Фото із архіву героїв

У 2014 році, коли почалося АТО, він — ще зовсім молодим — пішов добровольцем до Черкаського батальйону територіальної оборони. Спершу служив на кордоні з Придністров’ям, потім — на донецькому напрямку.

— Тоді мені просто подзвонили, сказали — йде набір. Я й пішов, — згадує він.

Повернувся за рік, а вже у 2015‐му пара побралася.

Життя, яке мало бути зовсім іншим 

Після весілля молода родина переїхала до Черкас. Катерина саме звершила медичну академію і потрапила на практику до відділення реанімації та інтенсивної терапії до Черкаського онкологічного диспансеру. Каже: там їй сподобалися і робота, і колектив, тож незабаром почала працювати в закладі медсестрою. Добові зміни, безліч пацієнтів, постійний рух — день минав так швидко, що вона часом не помічала, як закінчувалася зміна.

— Коли ти приходиш на роботу, є потік пацієнтів після операцій, за якими треба стежити двадцять чотири години. Часу на щось відволіктися просто немає, – згадує Катерина.

Згодом Катерину запросили до команди трансплантації — медсестер, які доглядали хворих після пересадки нирки. Це кропітка та виснажлива робота, що потребувала багато часу. Але жінка знала: після довгого дня вдома на неї завжди чекала підтримка.

— Чоловік бачив, наскільки я втомлююся після добових змін. Ніколи нічого не вимагав, давав мені час відпочити. Я трохи приходила до тями, а потім ми могли поїхати в кіно, зустрітися з друзями, – розповідає жінка.

Катерина Поліщук на роботі

На вихідні майже завжди їздили до батьків у село — допомагали по господарству. Тоді це були просто поїздки додому. Ніхто й гадки не мав, що згодом село стане їхнім постійним домом.

Тим часом Володимир спочатку працював на заводі — після АТО, за його словами, було «трохи важкувато» з роботою. Потім поїхав на заробітки до Польщі, на виробництво автомобільного скла. Їздив туди час від часу, на кілька місяців, щоб забезпечити сім’ю.

Згодом у подружжя народився син Максим і родина отримала кімнату в гуртожитку. Облаштовувалися поступово, чекали, коли Володимир повернеться з чергової поїздки, відкладали гроші на власне житло. Будували плани, як і всі молоді сім’ї: квартиру, кар’єру, школу для сина в місті.

Наприкінці грудня 2021 року Володимир приїхав з Польщі додому. Восени 2022‐го Максим мав піти до першого класу у Черкасах. Але почалася війна.

«Мамо, а де тато?»

Ніч проти 24 лютого 2022 року Катерина зустріла на добовій зміні в онкоцентрі. Спершу нічого не віщувало біди. Та під ранок усе змінилося.

— Зв’язку немає, додзвонитися нікуди не можеш. Одні приходять, кажуть одне, другі — інше. Це все лякає, ця паніка, — згадує вона. — Я йшла на роботу в один день, а поверталася – наче в іншій країні, – пригадує Катерина.

Жінка зізнається, що тоді могла думати лише про те, як їй швидше дістатися додому. Адже знала: чоловік готовий йти на фронт. Автобуси того дня скасували. Добиратися не було чим. Серед натовпу, що біг хто куди, їй вдалося знайти попутку. 

Володимир Поліщук на війні. Фото з архіву героїв

— Я казала йому: «Давай зачекаємо, подивимося, що буде далі. У нас дитина — що ми будемо робити?» Він мене заспокоїв, сказав: «Добре, зачекаймо, не хвилюйся», – пригадує вона.

Катерина пробула вдома три дні, перш ніж їй довелося повертатися на роботу. Вже там їй подзвонила мама, повідомивши, що чоловік зібрався і поїхав до військкомату. Сам Володимир пригадує, що біля військкомату того дня стояла величезна черга: брали не всіх, і йому довелося чекати майже до вечора. Там же зустрів знайомих, із якими разом служив під час АТО.

— Сказав усім: «Не хвилюйтеся, все буде добре. Я не можу бути вдома, коли вони сюди заходять». Подзвонив дружині, заспокоїв і її. Наступного дня з речами поїхав до військкомату остаточно — звідти забрали на східний напрямок, – пригадує Володимир.

Катерина розуміла: він би не зміг просто сидіти вдома й чекати, поки щось зміниться, і думала тоді лише про одне: аби тільки він був живий. Шестирічному на той час Максиму довелося пояснювати, чому тата немає поруч.

— Він питав: «Де тато?» Я казала: «Синку, ти ж бачиш, що зараз відбувається на вулиці, у країні. Тато пішов нас із тобою захищати. Бо якщо не він — то хто?», – розповідає вона.

Хлопчик плакав. Дев’ять місяців до того він майже не бачив батька — той був на заробітках у Польщі. Чекали, що нарешті будуть разом. А натомість тата знову не стало вдома.

— Мені треба було бути йому в той час і мамою, і татом, — каже Катерина. — Я чоловіка пів життя чекаю: то з армії, то з АТО, то з Польщі, то з війни, – каже Катерина.

«Кохана, я 300»

Подружжя домовилося: Володимир писатиме вранці й увечері. Хоча б кілька слів.

— Якщо він напише зранку і ввечері — я вже могла спати спокійніше. Знала, що з ним усе добре, – зізнається жінка.

Бували періоди, коли повідомлень не було по десять днів і довше. Телефон у такі дні буквально не випускався з рук, розповідає Катерина Поліщук:

— Син питає: «Мамо, коли тато подзвонить?» А ти кажеш: «Скоро, там просто немає зв’язку». І сама дуже хочеш у це вірити, – пригадує вона.

А потім приходило коротке повідомлення — «живий», «все добре» – і ставало легше. Катерина каже, що триматися допомагало кілька речей одночасно. Чоловік, який, попри все, писав, що любить її й сина і робитиме все, щоб повернутися. Дитина — заради якої не можна було показувати власний страх. Робота, що відволікала від тривожних думок. Подруги, які підтримували словом. І батьки, які брали на себе частину турбот, поки Катерина працювала.

Катерина Поліщук із чоловіком та сином

— Найважчими були моменти, коли ти лишалася одна вночі, всі вже сплять, а чоловік нічого не написав. Лежиш і плачеш. І думаєш — як тобі завтра рано вставати, — пригадує жінка.

У квітні 2023 року три дні поспіль Володимир мовчав. Катерина писала — відповіді не було. Увечері, близько десятої, на телефон прийшло голосове повідомлення.

«Кохана, я 300. Живий. Все добре».

— І все. У ту мить земля просто пішла з‐під ніг, — каже Катерина.

Вона почала дзвонити — раз, другий, третій, але ніхто не відповідав. За якийсь час чоловік передзвонив сам. 

— Я питала: що сталося, де ти, наскільки все серйозно? А він сказав тільки, що його евакуюють, і попросив не хвилюватися. Я зрозуміла: якщо евакуюють — значить, усе набагато складніше, ніж він говорить, – каже жінка.

Тієї ночі вона не спала. Подзвонила мамі. Приїхала знайома, щоб побути поруч, — не хотілося залишатися сама з думками.

— Найважче було те, що ти нічого не можеш зробити. Просто сидиш і чекаєш наступного дзвінка, – пригадує Катерина. 

Вранці зателефонував сам Володимир і повідомив, що його везуть до Дніпра. Катерина вже шукала квитки:

— Я одразу сказала: я їду до тебе. А він просив зачекати — мовляв, ще не зрозуміло, чи там залишиться. Пізніше я дізналася, що евакуаційним потягом його перевозять до Хмельницького. 

До останнього Володимир запевняв дружину телефоном, що поранення несерйозне: «просто зачепило руку». Та коли Катерина побачила чоловіка в палаті, зрозуміла — він свідомо применшував.

Військовий Володимир Поліщук. Фото з архіву героїв

Ліва рука була майже повністю роздроблена. Уламки посікли обличчя, пошкодили лицевий нерв. Перебитий нерв на руці довелося скріплювати спеціальним апаратом. Попереду чекали операції, складне лікування й довга реабілітація.

— Я дуже злякалася. Не тому, що побачила кров чи апарати — я медик, мене цим не здивуєш. Було страшно побачити, наскільки йому боляче, – пригадує жінка. — Але водночас я була найщасливішою людиною. Бо він був живий. Я могла його обійняти. Це було єдине, що тоді мало значення, – згадує Катерина.

Сам Володимир до останнього вірив, що швидко повернеться до побратимів.

— Я казав хлопцям: почекайте, місяць, два, максимум —  три — і я знову з вами. Напевно, не хотів приймати, що все може бути інакше, — зізнається він.

Першою людиною, яку він побачив, прокинувшись після операції, була дружина.

— Вона вже була поруч. Звичайно, спершу трохи злякалася. Але одразу почала мене підбадьорювати — і морально, і фізично дуже допомагала, – розповідає чоловік. 

На запитання, про що він думав, коли його евакуйовували, Володимир відповідає коротко:

— Єдине, що пам’ятаю і чим керувався, — хотів хоч раз ще побачити дружину і дитину. Напевно, ця думка і допомогла мені вибратися й залишитися живим.

Чого чекати після поранення?

Кожного дня жінка приїжджала до госпіталю рано‐вранці, від’їжджала пізно ввечері. Допомагала чоловікові підійматися, перев’язувала рани, стежила, щоб усе гоїлося правильно, — як медсестра і як дружина водночас.

— Він знав, що я за всім цим простежу. У нас із цим проблем не було, — каже Катерина.

Сина потрібно було поступово готувати до правди. Перший тиждень Катерина казала Максиму лише, що в тата все добре, але він у лікарні і йому потрібна мамина допомога. Перед тим, як Володимира відпустили додому на кілька днів у перерві між реабілітацією, Катерина поговорила з Максимом серйозніше.  

— Я сказала: тато приїде, у нього на руці апарат, рукою він нічого робити не зможе. Треба йому допомагати та не ставити багато запитань — йому ще важко, – переказує жінка.

Володимир Поліщук із сином Максимом. Фото з архіву героїв

Максим зрозумів. Коли тато приїхав, він був дуже радий і допомагав у всьому, що міг.

Наступні два роки пройшли між лікарнями й реабілітаційними центрами в Києві та Черкасах. Втрата працездатності лівої руки склала вісімдесят відсотків. Численні контузії залишили після себе головні болі, що загострюються двічі на рік — восени та взимку, коли змінюється погода. З психотерапевтами Володимир працював, але без особливого ентузіазму. Своїм найкращим психологом він вважає дружину.

Катерина підтверджує: усі складні розмови вони проводять самі, вдвох.

— Ми обговорюємо всі питання разом. Він знає, коли треба промовчати чи піти мені назустріч. Я знаю, коли треба зупинитися самій. Такий у нас взаємозв’язок, – розповідає Катерина.

Вона зізнається — боялася, що повернення з фронту змінить чоловіка. Знала чужі історії: коли людина йде однією, а повертається зовсім іншою, коли в сім’ї починаються проблеми та непорозуміння.

— У нас такого немає. Він став навіть більше говорити про важливе, більше цінувати час із родиною, менше відкладати життя на потім. Думаю, війна дуже змінює пріоритети, – зізнається Катерина.

Новий дім для нової родини

Поки тривала реабілітація, Катерина два роки жила між двома світами: чоловік і син — у селі, вона сама — на добових змінах в онкоцентрі. 

— Я приходила з роботи й думала: Боже, як добре було б просто лягти й нічого не робити. Бо в селі після роботи вдома чекає ще одна – господарство, – розповідає Катерина. 

Але кожна поїздка до Черкас виявлялася для Володимира випробуванням. Шум транспорту, сирени повітряної тривоги — усе це підсилювало головний біль:

— Коли ми приїжджали в Черкаси, він дуже тяжко переносив шум. Ми жили близько до дороги, постійно їздили машини, лунали сирени. Я бачила, що йому в селі значно спокійніше, пригадує вона.

Сім’я Поліщуків. Фото із архіву героїв

Саме тоді родина почала серйозно думати, де їм буде легше жити далі. Рішення прийшло несподівано — лікар із місцевої лікарні у Матусові запитав Катерину, чи не хоче вона прийти до амбулаторії на посаду фельдшера. Спочатку вона навіть не розглядала цей варіант серйозно — надто сильно любила свою роботу в онкоцентрі, надто багато там залишилося. Але вона погодилася. 

— Було дуже шкода. У колективі онкоцентру я працювала роками. Там залишилася частина мого життя. Але щодня їздити із села до Черкас уже ставало майже неможливим. Та й хотілося бути ближче до чоловіка, – зізнається Катерина.

Перші дні на новому місці були розгубленими. У реанімації Катерина звикла бути частиною великої команди лікарів, на яких можна було спертися. У сільській амбулаторії — лікар, дві медсестри, водій, і відповідальності значно більше.

— Я питала колег: що мені робити, із чого починати? А вони казали: почекай, ще встигнеш. А тепер вони мені кажуть: якби не ти, ми б уже не знали, що робити, – каже жінка. 

Різниця між роботами виявилася разючою. У реанімації пацієнти переважно сплять — ти спостерігаєш, виконуєш призначення. У сільській амбулаторії — постійне спілкування: люди телефонують увечері й вночі, просять поради, чекають на швидку допомогу, питають, як вийняти кліща чи що випити від високого тиску.

— Тут робота формально з восьмої до четвертої, але насправді вона не відпускає тебе ні на мить, – додає Катерина. 

 «Мамо, дивись, я татова ліва рука!»

Після переїзду минув час, перш ніж родина по‐справжньому призвичаїлася до нового ритму.

— Спочатку було незвично. Наче повернулися в дитинство, — каже Катерина. — Але потім зрозуміли, що саме цього спокою нам і бракувало.

Замість шуму транспорту — спів птахів. Замість міських черг — сусіди, які вітаються через паркан. Бували й моменти сумніву — особливо першими тижнями, коли хотілося все покинути й повернутися. Але організм поступово «перелаштувався», як називає Катерина: тепер навіть короткі поїздки до міста на вихідних відчуваються як зайвий шум.

Сьогодні ритм їхнього життя простий — і саме в цьому, каже Катерина, його цінність. Вранці вона їде на роботу до амбулаторії. Володимир залишається вдома: лагодить, майструє, порається по господарству — знаходить собі справу, бо не любить сидіти без діла.

— Якщо щось не виходить однією рукою, шукає інший спосіб. Я кажу: «Давай допоможу». А він: «Я сам», – розповідає жінка. 

Ця впертість, усміхається Катерина, була в ньому ще до війни — просто тепер проявляється по‐іншому. Коли вона повертається зі зміни, чоловік чекає її вдома. Готує каву.

— Він знає, що після зміни мені треба кілька хвилин просто посидіти. Здавалося б, дрібниця. Але для мене це дуже важливо, – додає Катерина. 

Літо для Максима — це насамперед час із татом. Разом вони полагодили велосипед, зробили лук зі стрілами, обладнали невеликий спортивний майданчик у дворі. Щовечора виходять туди разом — підтягуються, відтискаються.

Володимир із сином. Фото із архіву героїв

— Тато показує, як уміє. Максим повторює, — каже Катерина. — Син завжди біля чоловіка, допомагає йому в усьому. Каже: «Мамо, дивись, я татова ліва рука!» – додає вона.

Вечорами родина збирається разом — батьки, Катерина, Володимир, Максим. У кожного своє завдання: хтось дивиться за господарством, хтось готує вечерю, хлопчик допомагає всім потрошку. Сідають за стіл, їдять, обговорюють минулий день.

На вихідних, коли вдається, їдуть утрьох до Черкас — у розважальний центр, зоопарк, кіно. Бо в селі, визнає Катерина, дитині не так багато можна побачити.

Чи повертаються люди з війни? 

Стосунки після всього пережитого змінилися — стали простішими й водночас глибшими.

— Раніше ми постійно кудись поспішали: робота, дитячий садок, побут. Здавалося, часу один на одного завжди бракувало. А тепер ми цінуємо звичайні речі: спільну вечерю, прогулянку, можливість просто сидіти поруч і мовчати, – зізнається жінка.

Про власні зміни Катерина говорить відверто:

— Я стала сильнішою, ніж сама про себе думала. Хоча ніколи не хотіла перевіряти це на практиці. Війна навчила мене більше довіряти своєму чоловікові, бути для сина опорою, яку він відчуває і якій вірить, – визнає вона.

Змінився й Максим — став дорослішим, ніж мав би бути у своєму віці. Розуміє, чому тато не може деяких речей робити так, як раніше. Не ставить зайвих запитань. Часто сам пропонує допомогу.

Катерина із сином Максимом. Фото з архіву героїв

Про можливий посттравматичний синдром Катерина думала ще тоді, коли чоловік був на фронті, — і боялася цього найбільше.

— Слава Богу, у наших стосунках проблем немає. Можливо, це характер мого чоловіка, можливо — нам просто пощастило.

Сам Володимир формулює це інакше:

— Знаєте, можна забрати людину з війни, але війну з людини – ніколи. Частина тебе там, по‐любому, залишилася, – зізнається чоловік. Втім, додає він, родина допомагає з цим жити.

Дім — це не місце 

Коли Катерину запитують, про що сьогодні мріє їхня родина, вона ненадовго замовкає.

— Хочеться, щоб закінчилася війна. Щоб усі були живі. Щоб син ріс у мирній країні. Максим дуже хоче на море — плануємо поїхати, можливо, трохи пізніше, – відповідає вона. 

Далеко наперед стараються не загадувати — це звичка, яку залишила по собі невизначеність останніх років. За ці роки слово «дім» для Катерини набуло іншого змісту.

— Раніше це було місце. Тепер — люди. Можна жити будь‐де: у квартирі, у будинку, у селі чи в місті. Але якщо поруч твої рідні, тоді й виникає відчуття дому, – підсумовує Катерина Поліщук.

Колись вони з Володимиром докладали зусиль, щоб залишити село й побудувати життя в місті. Тепер зрозуміли інше.

Дім — це не адреса на карті. Це чоловік, який мовчки ставить каву на стіл після її зміни. Це син, що сміється у дворі, граючи з татом. Це тиша, яку вони нарешті навчилися цінувати. Війна змінила їхні плани, професійний шлях, місце проживання, звичний побут. Але вона не змогла змінити головного — бажання цієї родини залишатися разом.

18000

Читайте також: Ігор Новицький: партнерство з CEJA відкриває нові можливості для молодих фермерів України

Читайте нас також в Telegram!