Рецепт нашої перемоги: як кулінарна оборона Валентини Труляєвої прославила Тальнівщину

На Тальнівщині є подвір’я, де війна пахне не порохом, а свіжоспеченим хлібом, тушкованим м’ясом і духмяним медом. Тут немає відпусток чи гучних слів. Лише телефони, що калатають від світанку, автоклави, які не встигають охолонути, та спокійна впевненість у тому, що відправлені на фронт реторт-пакети  зігрівають чийогось сина чи доньку.

Саме так уже четвертий рік живе волонтерський осередок Валентини Труляєвої із села Кобиляки. У лютому двадцять другого, коли довкола все заніміло від невідомості, пані Валентина зробила перший крок: приготувала велику партію м’ясних консервів для наших захисників. Справу швидко підхопили небайдужі люди з різних куточків краю, утворивши міцну й невтомну мережу підтримки. Сьогодні її син так само волонтерить, донька рятує поранених у військовому госпіталі, а сама пані Валентина вкупі з великою командою переробляє тонни сировини, зігрітої турботою та любов’ю.

Напередодні Дня Тального та Дня Незалежності України ми завітали до господині цього осередку, аби поговорити про щоденну варту волонтерів, силу нашого тилу та віру, яка тримає кожного з нас.

«Мамо, берися за волонтерство»

Лютий двадцять другого року Валентина Василівна пам’ятає до найменших дрібниць. Син одразу пішов до військкомату, та за станом здоров’я його не взяли. Утім за декілька днів він знайшов свій шлях – долучився до волонтерського фонду в Південноукраїнську й того ж вечора зателефонував додому: «Мамо, будеш волонтерити на Черкащині від нашого фонду? Згодна?» Вона без вагань погодилася. З того дзвінка й почався новий відлік.

Першим, кому зателефонувала пані Валентина, був підприємець із Лісового Михайло Глийовий. У селі миттю згуртувалися сусіди й знайомі: хтось умів вправно поратися біля худоби, хтось стерилізував банки або чергував біля каструль. Так спільно й запустили той перший потік домашньої тушенини для наших захисників.

Роман Довгань: перша опора тилу

Пліч-о-пліч з Валентиною Василівною від найперших днів був Роман Довгань. Працював лісником, а після зміни сідав у свою «Ниву» й розвозив усе потрібне. «Оце ми з ним удвох усе й починали. Машина його, “Нива”. І їдемо: туди банки відвезти, з Лісового щось забрати…» Згодом Роман став до лав Збройних сил і загинув на фронті. Згадуючи про нього, волонтерка щоразу стишує голос і на мить замовкає. Роман залишив по собі глибокий слід, адже був людиною, з якою ця велика справа робила свої перші кроки.

Не одна людина, а жива мережа

Найбільше Валентина Труляєва просить не називати її волонтерство одноосібним: «У нас немає такого, ніби “я сама все роблю”. Ми всім ділимося».

«МИ» – велика й згуртована мережа небайдужих із різних куточків Тальнівщини та Водяницької громади. Пліч-о-пліч працюють Ірина Надюк із Софіївки, Марина Кулінська зі своєю командою з Кобиляків, Олександр Козюра з Рижанівки, Марина й Анатолій Бондаренки та осередок «Невтомні» з Онопріївки, Оксана Бабак із дівчатами з Лісового. Завдання знайшлося для кожного: одні варять борщеві заправки, інші сушать городину, хтось фасує поживні каші в реторт-пакети, а ті шукають транспорт чи збирають кошти на м’ясо й пальне.

З особливою вдячністю пані Валентина згадує підприємця Володимира Мовчана. Від самого початку повномасштабного вторгнення він постійно підставляє плече: виручає борошном, олією, овочами та м’ясом. Коли вичерпуються запаси для випічки чи потрібні продукти на нову партію консервації, вистачає одного короткого дзвінка. «Лише зателефоную до Володимира Петровича, одразу борошно й олію привезуть. Попросила цукру на закрутки – у ту ж мить і є кілька мішків».

Тепле слово господиня має для підприємця із Заліського Олексія Бойка, від якого за всі роки теж жодного разу не чула відмови: «Немає в нього слова “ні”. Тільки зателефоную, а він завжди спокійно каже: “Валентино, я вас почув”. Я щоразу дивуюся такій чуйності».

Надійним містком у цій щоденній роботі став Василь Черевко з Кобиляків, який працює ветеринаром у господарстві Олексія Бойка, а для волонтерського осередку став незамінним водієм. Привезти необхідне від підприємця до Кобиляк, а потім розвезти сировину чи готову продукцію по навколишніх селах – усе це тримається на його плечах.

Для всієї команди така підтримка означає набагато більше за звичайну матеріальну допомогу. Це відчуття надійного тилу та можливість працювати без зупину, коли на передовій чекають на домашню їжу.

Солодкі «посилки» з неба й побратимство з Лісового

Окрема історія – мед для наших захисників. Пасічники з Лісового Віктор Ільченко й Руслан Жовнуватий регулярно передають для фронту цілі бідони запашного меду. Віктор допомагає й коштами, тому завжди наочно бачить, куди йде кожна краплина цієї праці.

Нещодавно він із пані Валентиною знайшов нове рішення для передової. Виявилося, що скляні банки зручні лише тоді, коли волонтери передають пакунки з рук у руки. На самій же лінії вогню гостинці частіше скидають бійцям із дронів, тому мед почали фасувати в маленькі пластикові пляшечки. Віктор уже знайшов таку тару й днями привіз першу партію, аби хлопцям на передовій було зручно отримувати це солодке підкріплення.

Коли ж робота кипить, а часу бракує, на допомогу знову приходить підприємець із Лісового Михайло Глийовий. Він надає транспорт, а за кермо часто сідає його онук Михайло Бабенко. Разом із пані Валентиною вони об’їжджають село, забирають той-таки мед у Руслана Жовнуватого чи свіжину від самого Михайла. Усе це миттю іде в діло, адже попереду – чергова відправка для бійців шістдесят п’ятої бригади на Запорізький напрямок.

Випробування й швейний фронт «Макітри»

Найважчим ударом для Валентини Василівни стало тяжке поранення сина. Втрата ноги, висока ампутація, довга реабілітація… Утім, заледве повернувшись, він знову взявся до справи. «Хтось інший на його місці склав би руки й лежав. А він тільки-но після ампутації приїхав й одразу знову за волонтерство».

Тоді пані Валентина зблизька побачила ще один бік війни –  госпітальний. Дізнавшись про біду, на допомогу миттю відгукнулася команда «Макітра» з Чижівки на чолі з Вітою Очеретіною. Майстрині пошили для поранених бійців тридцять пар зручного адаптивного одягу на липучках, футболки й інші необхідні речі. «Коли хлопці в палатах відчувають це тепло й розуміють, що про них пам’ятають, у них з’являються сили жити далі». Відтоді такі турботливі посилки з Чижівки регулярно прямують до Львівського госпіталю.

Звідки беруться сили та про що мріється

Коли запитуєш, де вона бере наснагу після безсонних ночей, важкої фізичної праці й постійної тривоги, пані Валентина відповідає: «Я завжди нагадую собі: нашим хлопцям і дівчатам там набагато важче, ніж нам у тилу. Коли робиш людям добро з відкритим серцем, воно обов’язково повертається сторицею».

У її думках про майбутнє немає ні відпочинку, ні курортів. Є Маріуполь. «Дуже хочу поїхати туди й знову побачити море… Зійти з трапа, ступити на палубу судна хоч однією ногою. Оце і є моя єдина мрія». Там минула молодість, там залишилися тепло й спогади, які війна так і не змогла забрати.

Й от заради цієї зустрічі з морем, заради мирного «додому» для кожного захисника Валентина Труляєва щодня стає до роботи знову.

Наталія ГОЛОВЕЦЬКА

Читайте також: Україна повертає воду на поля: навіщо держава відроджує меліорацію

Читайте нас також в Telegram!