Уродженка Калинопільщини про життя в Ірландії: саджаємо квіти та огірки

Ольга Савранська із села Новоселиці, що на Калинопільщині, відома читачам нашого видання як смілива відчайдушна жінка, що починала своє подружнє життя в землянці, яку вже вагітною спорудила разом із чоловіком Олегом, учасником АТО, на земельній ділянці, що дісталась їй від батьків разом із городом. Це було в далекому 2016-му. Молоде подружжя, сповнене надій та ентузіазму, облаштувало свій тимчасовий прихисток з любов’ю та комфортом: там було тепло, чисто і навіть зі зручностями. Однак, попри все, землянка – не місце для молодої мами в цивілізованому світі. Подія викликала широкий суспільний резонанс: дісталось і місцевій владі, і районній. Як результат: молодятам придбали півхати в селі. За короткий час вони там навели лад: зробили ремонт, народився первісток Ярослав, потім Толя. Школа та садочок поруч. Оля доглядала дітей та займалася господарством, Олег працював, забезпечував сім’ю. Здавалося б: жити та радіти. Але життя не питає: почалось повномасштабне вторгнення. Олег знову став на захист України. Оля, налякана гуркотом ракет, виїхала з дітьми до Польщі.

«У Польщі нам відразу надали допомогу, знайшли житло. Волонтерів вразило те, що я нічого не вимагала і не істерила. Просто сиділа й гралася з дітьми, заспокоювала їх, – розповідає жінка. – Нас поселили в дуже хорошої пані, з якою я відразу подружилася. Ми й досі з нею залишилися гарними приятельками».

Після Польщі доля завела Ольгу до Ірландії. Родині надали кімнату в готелі. З часом на світ з’явився їх третій син Давид, по-тамтешньому Девід. До сім’ї приєднався і батько, що потрапив під демобілізацію. Нині Савранські мешкають у маленькому містечку, орендують будинок, який відремонтували власними силами.

«В якийсь момент я зрозуміла, що нам уже дуже тісно в готелі, – розповідає Ольга. – Адже я ще й взяла під опіку одного з синів мого полеглого племінника Дениса Височанського, який загинув у жовтні 2024-го року, захищаючи Україну. Тепер в мене п’ятеро хлопців: чоловік, троє синів і син Дениса Антон, який тут відвідує школу. Тож я кинула оголошення в місцеву групу, що ми шукаємо житло. Нам спершу запропонували двокімнатну квартиру, потім будинок за містом, що потребував ремонту. Ми обрали другий варіант. Зробили ремонт. Повикорчовували чагарники. Місцеві дуже дивувалися, з якою любов’ю ми облаштовуємо, по суті, чужий дім. Але ми інакше не можемо: нам же тут жити!»

Савранські і справді зробили з будинку ляльку. Майстровитий Олег та працьовита Ольга повністю відновили занедбаний маєток, хоч розуміють, що з часом їм таки доведеться купувати та облаштовувати колись ще й власне житло.

Чи посадили вже чорнобривці? Звісно ж! Як і всі українці, першим ділом калинопільці насадили квітів та взялися за городину. «Я щаслива жінка, – каже Оля. – Мені чоловік часто дарує квіти, насіння для висаджування. Є в нас і троянди, й пеларгонія, й чорнобривці. А ще хризантеми, петунії, гладіолуси, калачики, гортензії, азалія, рододендрон, еустоми та наші українські майори. Реанімували ромашки, що тут росли, але були занедбані. А ще Олег посадив огірки. І вони родять, хоч місцеві застерігали, що це неможливо без теплиці». Як з роботою? «Я в декреті з Девідом, якому 2 роки і 5 місяців, – зауважує співрозмовниця. – Олег працює садівником у спортивному комплексі. З усім справляємося».

Чи пощастило з сусідами? «Дуже! – радіє Ольга. – Щойно ми оселилися, сусіди приносили нам різні речі для побуту. Нині запрошують на чай. Завжди готові допомогти. Кличуть у гості практикувати мову».

Чи опанувала англійську? «Більше опанували діти, – усміхається жінка. – Вони вже знають англійську на рівні носіїв мови. Я ще на шляху. Але вже можу обходитися в місцевих сервісах без перекладача».

Як школа? «Школа тут зовсім не така, як у нас, – продовжує розповідь молода мама. – Ірландці кажуть: «Головне, щоб діти були щасливі». Домашніх завдань дуже мало. На канікулах категорично заборонено щось учити, діти повинні відпочивати. Якщо учень стомився на уроці, асистент учителя його виводить на прогулянку для перезавантаження. Потім наздоганяють пропущене. При школі є дві собаки, щоб діти могли з ними гратися та вчилися за ними доглядати». Діти Савранських з усім справляються. Навчаються також в українській школі сімейного зразка. А ще вивчають іспанську як другу іноземну. Це, до речі, їхня власна забаганка. Толя має високі результати у навчанні, отримує медалі за свої досягнення. Ользі та Олегу є ким пишатися.

Яка ситуація в Ірландії з тваринами? Чи є безпритульні? «По всьому місту стоять скриньки з пакетами для збору собачих фекалій. Прибрати за твариною вважається правилом хорошого тону, – розповідає Ольга. – Бездомних тварин практично немає. Хіба що наші переселенці трішки навезли. Як тільки хтось з’являється, місцеві відразу виловлюють, несуть до ветлікаря, потім у притулок. Щоб взяти тварину з притулку, треба довести, що маєш гідні для цього умови».

Медицина. Зі слів Ольги, медицина в Ірландії абсолютно безкоштовна. Лікар виписує рецепт на ліки, і вже за 15 хвилин ти можеш отримати їх в аптеці, яку обрав для себе. Є черги до деяких спеціалістів – від одного місяця до двох років. Але якщо сімейний лікар бачить, що стан суттєво погіршується, він дає направлення на госпіталізацію, і тоді все необхідне вирішують одразу. «Я особисто дуже задоволена своєю сімейною лікаркою, – зазначає калинопільчанка. – Вона уважно стежить за здоров’ям моїм та наших дітей, дає направлення на необхідні обстеження».

Чи є туга за Україною? Де бачите своє майбутнє? «Звісно, сумую. Україна – це моя земля, моє дитинство, рідні люди, спогади. Коли бачиш український прапор або чуєш українську мову далеко від дому, серце стискається, – зауважує наша героїня. – Але я навчилася жити сьогоднішнім днем і бути вдячною за те, що маємо. Я не знаю, де саме буде наше майбутнє. Зараз наше життя – в Ірландії. Тут ростуть мої діти, вони ходять до школи, вчать англійську, знаходять друзів. А я саджаю квіти, вирощую огірки, облаштовую наш дім і потроху будую наше життя заново. Мені хочеться мати своє місце – будинок, сад, город, де буде багато квітів і де мої діти почуватимуться вдома. Можливо, це буде Ірландія. А можливо, колись ми повернемося в Україну. Я цього не загадую. Але є одна мрія, яка для мене найважливіша, найзаповітніше моє бажання – щоб закінчилася війна. Щоб наші чоловіки, сини та батьки більше не гинули, щоб українські діти не знали, що таке ракети й укриття, і щоб кожна родина могла просто жити, працювати, садити квіти та ростити своїх дітей. Головне для мене – щоб моя сім’я була разом, у безпеці, й мала можливість жити, працювати та мріяти. А дім – він там, де твої рідні».

Тетяна ІВАШКЕВИЧ

Читайте також: Україна повертає воду на поля: навіщо держава відроджує меліорацію

Читайте нас також в Telegram!