«Що було, те вже не вернеш». Села як і люди, здатні помирати

За останні 20 років в Україні зникли 500 сіл, ще стільки ж числяться лише на папері – люди там не живуть. Про це заявила завідувачка наукового відділу інституту демографії та соціальних досліджень імені НАН України Тетяна Заєць. Черкащина ж, за словами експерта, тут якраз пасе задніх – геть вимерлих сіл у нас ще немає, там ще доживають свого віку люди, які нізащо не хочуть покидати свого обійстя, хоч їх кличуть до себе діти й онуки. Що стосується Лисянщини, то тут з мапи району вже назавжди зникли села Тетянівка, Дубина, Михайлівка, Брідок…

У колишньому селі Петрівська Буда, що за 5 кілометрів від Журжинець, назву якого вже не пам’ятають навіть старожили, ще теплиться життя в старенькій хатині, де проживають 80-літні Леонід і Віра Щибрі. З усіх благ цивілізації тут лише електрика і телевізор. Невеликий городик, кури, гуси і песик – це все їх домашнє господарство. Але не ремствують, кажуть, за довгі роки звикли до безлюддя, і до Черкас, куди їх настійливо просить переїхати донька, не хочуть.

– Якби ви бачили, як раніше жило наше село! Якою б важкою не була робота, вона завжди завершувалася гарною піснею. Всі працювали на полях, фермах з ранку до пізнього вечора. – згадує колишній механізатор – Все навколо було засіяно пшеницею, ячменем, горохом, гречкою. На фермах розводили велику рогату худобу, свиней, птицю. Приємно було бачити результати своєї праці. Тут же було 79 дворів, клуб, магазин, а молоді стільки, що як почнуть танцювати, то місця мало! Тепер же залишилася лише пилюка від того клубу, розсипалися без догляду більшість будинків…

Щоправда, як розповіла сільський голова Журжинець Ніна Ганич, в одній з уцілілих хат, нещодавно поселилася сім’я 30-літнього Руслана Стеценка, який повертає до життя місцеві ставки, якими колись славилася Буда, обробляє землю, розводить худобу. Тож, можливо, ще рано остаточно ставити хрест на цьому селі з неймовірно мальовничою природою, і воно має шанс на відродження?

А от у Михайлівку, село, яке, за легендою, заснував козак Михайло Дробот, певне, вже ніхто ніколи не повернеться. Той козак, мабуть, був чоловіком мудрим і хазяйновитим, недарма ж обрав для поселення місцину біля битого шляху, з родючою землею, ставками і лісами навкруг. Його нащадки користувалися цими благами задля примноження своїх статків, розбудовувалися. Більшість добротних цегляних хат у селі з’явилося під час існування тут насінницького радгоспу з центром у сусідніх Шубиних Ставах, де працювало більшість михайлівчан. А коли господарство розпалося, у людей не стало роботи, воно почало потроху занепадати. Вже на початку 90-их, як розповів сільський голова Шубиних Ставів Іван Демчук, місцеві почали перебиратися на центральну садибу, шукати кращої долі в містах, а ті, що залишилися, в основному люди старшого віку, майже всі лежать на сільському цвинтарі. Їх оселі, а це цілі вулиці, бо ж було 90 дворів, заросли густими хащами, скрізь сліди мародерства. У всіх покинутих будинках відкриті двері, вікна, а от шибки цілі. З дороги, на якій збереглися сліди колишнього асфальту, здається, що господарі от-от виглянуть звідти. Але ж ні, ніхто вже не вийде за поріг, не витягне води з обвалених криниць. Тільки якось дивно, сумно і моторошно бачити на стінах холодних і сирих кімнат усміхнені портрети тих господарів, речі, якими користувалися, одяг і лики святих на іконах, до яких вони молилися. Не вірилося, що і далі, просуваючись вулицею, не зустрінемо жодних ознак людського життя. Десь у гущавині загавкав собака, і ми пішли на той голос, сподіваючись побачити якесь житло. І справді, на околиці, вікнами навпроти поля, стояла ошатна побілена хатина. З пересторогою, мовляв, кого ще занесло у цю глушину, двері відкрив 85-літній Петро Безуглий. Він і розповів, що крім нього в селі ще залишилося 4 людини, з яких найстарша 94-літня Ганна Багателя. Як він живе? Має кілька курок, город аж 60 соток, і «дирчик» – моторолер, яким він їздить за покупками у Шубині Стави. Допомагає донька Людмила, яка наїжджає з Черкас. «Що було, те вже не вернеш», – безнадійно махає на прощання рукою дід Петро.

Аналітики вважають, що від моменту остаточного зникнення село відділяють три-чотири покоління. Оскільки поколінням вважають проміжок часу у 25 років, то без сіл Україна залишиться вже через 75 – 100 років. Хоча це може трапитись і значно раніше. Села – не тіні, але теж зникають. Як і люди, вони здатні помирати. І так буде доти, доки до селян влада стоятиме спиною.

 

Олександр ЩЕРБАТЮК

Читайте також: У Єрках мріють про багатопрофільний комунгосп

08.02.2020 13:48
Переглядів: 2854
Коментарiв нема

Залишити відповідь

Щоб залишити коментар або відгук під цією публікацією, увійдіть або зареєструйтеся.