Вісті Черкащини 
Тальнівщина: де вчать перемагати страх і тримати стрій
На вишколі «Веселокутська Січ – 2026» тишу над Тікичем розрізав звук затворів та чіткі команди інструктора. Тут юнацтво опановувало науку, де ціною помилки є не погана оцінка, а людське життя. Замість довгих лекцій - реальна вага металу в руках та хрускіт турнікета, який треба затягнути швидше, ніж серце встигне зробити кілька ударів. Під керівництвом військового тренера Віталія Присяжнюка джури вчилися діяти холоднокровно, відсікаючи зайві емоції. Це був гарт справжньою справою: коли кожен рух відточується до автоматизму, а розуміння відповідальності за побратима стає важливішим за будь-які слова.
Про особливості цьогорічного вишколу ми спілкувалися з виховницею куреня імені Віктора Мельниченка Іриною Степанець.
Як працював механізм «Веселокутської Січі»
Коли на одній локації збираються педагоги, військові та козацька старшина, результат залежить від одного: чи зуміють вони стати єдиним кулаком. Для Ірини Степанець цей досвід став прикладом ідеальної синергії, де кожен чітко знав свій маневр.
«Це був той рідкісний випадок, коли команда працює як швейцарський годинник, – розповідає виховниця. – Усе почалося з рішучості директорки гімназії Лариси Чупрун. Саме її організаторський хист став тією силою, що зібрала нас усіх докупи й забезпечила надійний тил. Поки отаман Віктор Шевчук тримав стратегічну лінію та козацьку дисципліну, військовий інструктор Віталій Присяжнюк додавав вишколу тієї суворості, без якої “Джура” втратила б свій справжній сенс».
Виділити когось одного неможливо. Тут не мірялися авторитетами, а підставляли плече.Адміністрація, досвідчені козаки й кадрові військові створили для джур середовище, у якому панувала атмосфера справжньої, незламної сили. Саме ця єдність дорослих стала для молоді живим уроком патріотизму. Без гасел, лише на власному прикладі.
Як конкуренцію перетворити на братерство
На вишколі джури з куренів імені Віктора Мельниченка та Артема Жовтобрюха (Кривоколінський ліцей) крокували пліч-о-пліч. Хоча дух змагання відчувався В повітрі, виховникам Ірині Степанець і Володимиру Метушевському вдалося спрямувати енергію молоді в правильне річище: замість боротьби «проти когось» діти вчилися діяти «заради команди».
«Ми з колегами відкинули будь-яку конкуренцію ще до початку таборування, – ділиться досвідом очільниця куряня імені Віктора Мельниченка. – Постійно тримаючи зв’язок, узгоджували кожен крок, аби вишкіл був динамічним та змістовним. Наша спільна мета – донести до вихованців важливу істину: перемога вимірюється не відривом від сусіда на дистанції, а вчасно поданою побратимові рукою. Саме завдяки такій позиції дорослих діти відчули себе частиною однієї великої родини, де спільний успіх важить більше за особисті амбіції».
Чому оберіг важить не менше за автомат
Коли вщухав брязкіт зброї та втомлені ноги джур нарешті отримували перепочинок, на зміну тактиці приходила творчість. Локації Таміли Калиушко, Наталії Оратівської та Надії Величко стали для табору тим острівцем спокою, де гартувався не лише м’яз, а й дух.
«Це була територія, де діти “перемикалися” після виснажливих тренувань, – розповідає Ірина Степанець. – Ми прагнули показати: козак – це воїн із глибоким культурним корінням. Творчі майстерки додали нашому таборуванню особливої естетики, перетворюючи патріотизм із гучних гасел на тихе внутрішнє почуття. Кожен лист та кожен оберіг, створений руками джур, ми обов’язково передамо нашим Захисникам на передову як частинку тепла, що оберігатиме їх у бою».
Чому дитяче слово важить більше за офіційні звіти
На Січі кожен рядок у листі й кожен вузол на оберезі мали свою вагу. Для виховників було принципово важливо, щоб дитяча творчість не перетворилася на чергове «шкільне завдання», яке виконують за вказівкою зверху.
«Ми з колегами діяли як один злагоджений механізм, – пояснює Ірина Степанець. – Перед тим як узятися за папір чи нитки, багато розмовляли з дітьми, пояснювали цінність кожного слова для бійця в окопі. Педагог має сам вірити у те, що робить, адже діти миттєво зчитують будь-яку фальш. Кожен створений на Січі оберіг став результатом нашої спільної віри. Ми прагнули виховати свідомих людей, здатних відчувати чужий біль і цінувати подвиг, а не механічних виконавців чужої волі».
Як дорослі тримали стрій, коли завивали сирени
Найскладнішим і водночас найбільш показовим моментом вишколу стала повітряна тривога, що затягнулася майже на цілий день. У такі миті плани руйнуються, але на «Веселокутській Січі» сирена не стала приводом для паузи.
«Найбільше вразила здатність усієї команди миттєво підлаштуватися до обставин, – згадує Ірина Степанець. – Завдяки виваженості організаторів та адміністрації гімназії ми не згаяли жодної хвилини. Вишкіл перемістився під землю: програму адаптували так, щоб безпечно продовжувати навчання прямо в укритті. Це була перевірка на витримку для кожного з нас».
Окремий фронт тримали кухарі та працівники закладу. Попри зміну локацій та напружену ситуацію, вони зуміли організувати побут і харчування так, щоб джури почувалися захищеними. Коли дорослі діють як єдиний механізм, зберігаючи спокій та здоровий глузд, діти отримують найважливіший урок у житті: як не зупинятися перед труднощами й тримати стрій за будь-яких обставин.
Поза межами вишколу
Коли прощальна ватра догорала, а джури готувалися повертатися додому, виховники дали їм настанову, яка має стати для кожного особистим дороговказом: як залишатися людиною в будь-яких обставинах.
«Наша порада була максимально конкретною: не дозволяйте погонам чи званням визначати вашу гідність. Нехай лише ваші вчинки свідчать про те, ким ви є насправді, – підсумовує Ірина Степанець. – Ми просили дітей нести цей внутрішній вогонь у свої класи та сім’ї. Бути джурою – не роль на одну добу в таборі, а стан душі, який не зникає після того, як знімаєш однострій. Поки вони єдині, доти жоден ворог не зможе їх зламати. Веселий Кут завжди чекатиме на джур, а ми, виховники, залишимося для них надійним тилом і підтримкою».
Наталія ГОЛОВЕЦЬКА
