Вісті Черкащини 
Поету-лірику з Калинопільщини в цьому році могло виповнитись 84
24 квітня прекрасному поету лірику, талановитому публіцисту, автору спогадів про Василя Стуса («Біля Стусової криниці») і надзвичайно добрій та мудрій людині, уродженцю Калинопільщини Дмитру Пічкуру в цьому році могло б виповнитись 84 роки. На жаль, митець покинув нас передчасно, взимку 2018-го.
Як розповідав сам на презентації збірки «Підпалок» у 2017 році, народився він 24 квітня 1942 року у Розсохуватці, але мама згодом записала, що 1941-му, аби швидше міг піти на роботу. Втім, офіційною датою народження по всіх джерелах так і залишився 1941 рік.
Закінчивши школу, майбутній письменник пройшов широку школу життя: працював на будівництві Кременчуцького водосховища, служив у війську, будуючи ракетні майданчики на Уралі, і лиш після армії прислухався до покликання – закінчив факультет журналістики Київського університету, обравши шлях творчості.
Працював журналістом у Тальному, згодом у «Вінницькій правді» (нині – «Вінниччина»), часто публікував дописи у «Черкаській правді» та «Літературній Україні». Член Національної спіли журналістів України та Національної спілки письменників.
Своїми наставниками Дмитро Степанович вбачав Василя Стуса, з яким познайомився 1961 року під час служби у війську, та Василя Симоненка, чиї лекції слухав у школі робкорів (робітничих кореспондентів) при газеті «Черкаська правда».
Як справжній поет Дмитро Степанович був неабияким романтиком. Про себе казав, що «все життя прожив із Музою», а головною його Музою була дружина – Олександра Бойко – талановита педагогиня-україністка, яка майже всього Шевченка знала напам’ять. Померла жінка у 1992 році. Більше Дмитро Пічкур не одружувався. Понад 20 років жив один, зберігаючи вірність своїй єдиній коханій. Майже в кожній збірці поезій є присвячені їй твори. В одному з них поет пише: «Здається й мертвий камінь розквіта, коли по нім до милої дорога». Останнім часом Пічкур проживав зимою у Вінниці, а влітку у Катеринополі (зараз Калинопіль). Любив життя, свій сад, людей і поезію. Заповідав поховати його біля дружини.
Писав поезії Дмитро Степанович змолоду. Його вірші надзвичайно ліричні, щирі, акварельні, музичні. Деякі стали піснями. Перший був опублікований в газеті ще у 1965 році. Однак збірки поезій з’явились аж після смерті дружини: «Ще так до осені далеко» (1997); «Журавлиний берег» (1997); «Високосне літо» (1998); «Пізній мед» (1999); «Квіти для дружини» (2003); «Скатертина на двох» (2005); «За крок до обрію» (2006); «Жорна»: поезія та проза (2011); «Підпалок» (2016); «Ще буде тепло. Акварелі» (2017). Мріяв митець також опублікувати цикл віршів «Калниболотські ескізи». «Відтоді, як приїхав у Катеринопіль, вірші йдуть і йдуть. І я не можу з цим нічого зробити», – нарікав поет та закликав повернути містечку історичну назву.
Помер у Вінниці, похований у рідному селі Розсохуватці, залишивши по собі великий літературний та журналістський спадок.
Світла пам’ять талановитому сину Калинопільщини!
Тетяна ІВАШКЕВИЧ
