Автор ”Марсельєзи” чекав черги на гільйотину

25 квітня 1792 року мер французького Страсбурга барон Дітріх отримав повідомлення, що король Людовік ХVI оголосив війну Австрії. Тут на Сході Франції не було того романтичного революційного піднесення, яке спостерігали в Парижі. Польові табори ворога можна було бачити відразу за річкою Рейн з веж місцевих соборів. Місто жило очікуванням війни. Увечері Дітріх запросив друзів і знайомих на останню мирну вечірку. У її розпал згадав про капітана інженерних військ Руже де Ліля, що час від часу пробував написати якусь патріотичну пісню. Нібито йому непогано вдалася ода на честь оголошення Конституції.

– А чому би вам, мій друже, не спробувати написати маршову пісню для нашої Рейнської армії? – запропонував.

Клод відмовлявся, але коли його попросила молоденька баронеса, здався. Загалом він не тішив себе думкою, що має якийсь визначний талант. Скромний будівничий фронтових укріплень, батько якого оформив фіктивне дворянство заради кар’єри синів, загорівся музикою й поезією після того, як випадково вбив випущеною ракетницею свою молоду наречену. Однак успіхів у поезії не мав.

Утім з ентузіазмом береться за новий виклик. Дорогою до своєї кімнати на вулиці Гранд Рю, 126 капітан зриває афішу. Виявляється, в нього банально немає паперу, щоб записати майбутній твір. Клод довго страждає, не знаючи, як почати пісню. Зрештою, йому допомагає афіша із закликом до зброї. Далі все робиться на одному подиху – пишуться слова, що невідь звідки приходять у голову, а до них складається музика. Під ранок поет несе до будинку Дітріха свій шедевр.

Однак барон, втомлений вечіркою, банально хоче спати. Йому байдужа нова пісня. Але вона подобається баронесі Дітріх, яка відразу береться її виконати. Згодом у листі до брата вона згадує про безсмертну мелодію “Марсельєзи” аж надто по-міщанськи:

“Пісня додала трохи різнобарв’я у наші зустрічі. Вона дуже мила, в ній є щось оригінальне”

До вечора твір виконує полковий оркестр. Руже де Ліль задоволений і щасливий. Про такий успіх він і не мріяв. Шкода лише, що фронтові генерали й не думають віддати наказ розучувати цю мелодію. За кілька днів про неї забувають.

А вже в червні ситуація на фронті змінюється кардинально. Замість очікуваних перемог французи зазнають поразки за поразкою. Над вітчизною нависає реальна небезпека. Пісня де Ліля саме зараз набула би актуальності, якби за неї хтось згадав. І ця випадковість трапляється.

На іншому кінці Франції – у Марселі 22 червня збирається гурток “друзів Конституції”. У розпал зібрання студент Мірер запально виконує пісню,аркуш з якою привезли торгівці фруктами, що приїхали зі Страсбурга.

Для твору Руже де Ліля настає зірковий час. Її підхоплюють півтисячі марсельських добровольців, що йдуть на фронт. За кілька днів вони прибувають до Парижа і вражають новою піснею столичну публіку. Умить “Марсельєза” (так її тепер називають) стає гімном всього народу. У битвах при Жеманпе та Нервіндені австрійські генерали із жахом бачать, що традиційна подвійна порція горілки не запалює солдат так, як французів запалює “Марсельєза”.

Між тим у Парижі на черговій революційній хвилі до влади приходять якобінці. Розпочинається терор. До гільйотини тягнуть генералів, офіцерів і просто дворян, яких підозрюють в симпатіях до монархії. Страчують барона Дітріха. Сам Руже де Ліль сидить у в’язниці й чекає черги на гільйотину. Лише дивом не потрапляє “під національну бритву”.

Автор революційного гімну остаточно розчаровується в революції.

Невдовзі разом із якобінцями зникає й терор. В’язнів відпускають. Наполеон, що згодом прийшов до влади, забороняє “Марсельєзу” як занадто революційну. У відповідь Руже пише образливого листа, де повідомляє, що він не в захопленні від Бонапарта.

Втім Наполеон був далекий від помсти. Він навіть згадав творіння де Ліля під час битви під Бородіно, наказавши грати колишній гімн, аби надихнути своїх солдатів. Але минуло 20 років, і багато з них просто ніколи не чули заборонену “Марсельєзу”.

Між тим справи автора безсмертної пісні пішли все гірше. Він набрався боргів. Щоб повернути їх, наважився написати хвалебну оду на честь імператора Росії Олександра І, який у складі антинаполеонівської коаліції увійшов у Париж. Марно. Ні до, ні після Руже і близько не вдається створити щось схоже на “Марсельєзу.” У 1830 році новий король-буржуа Луї-Філіп повертає гімн і згадує про його автора, який вже перебрався в село й зайнявся виноробством. Старому Руже призначають пенсію. Це рятує його від остаточного зубожіння. У 1836 році де Ліль помирає у забутому Богом селі. Слава “Марсельєзи” навіть краєм не зачепила її автора.

Юрій СТРИГУН

21.10.2016 12:53
Переглядів: 541
Коментарiв нема

Залишити відповідь

Щоб залишити коментар або відгук під цією публікацією, увійдіть або зареєструйтеся.