Мужицька арифметика, або чому «кусаються» базарні ціни на Звенигородщині?

Хто б там з наших базарників не посилався на коронавірус, різного роду труднощі при вирощуванні живності, овочів і тому подібне, базарні ціни на них можна було б значно знизити. Уявіть: ви приходите на ринок, а там кіло картоплі вам пропонують за десять, огірки – за п’ятнадцять, м’ясо – за вісімдесят гривень.

-Ну-ну, – скаже читач, – розмріявся один.

Проте я веду мову про реальні речі. Приблизно за такими і навіть нижчими цінами закуповують різного роду спритники продукти в безпосередніх їх виробників, які, не розгинаючи спини, працюють біля своєї городини і худоби. Почнемо з хліба, оскільки без нього, як мовиться в народі, і сало дурне. Запитайте, в нашого пересічного фермера, що він мав торік з тонни зерна. Згоден, він міг би отримати значно більше, аніж 4 тисячі гривень, засипавши збіжжя до комори і діждавшись справжньої ціни на нього. Але коли на тебе з усіх боків насідають кредитори, коли тобі негайно треба закупити паливно-мастильні матеріали, запчастини, добрива і таке інше? Тут аж ніяк не виходить очікувати. Тому й виходить як у відомій казці про корінці та вершки. Пригадуєте, як там дід з року в рік ведмедя надурював? І клишоногому не було до кого за порадою звернутися, бо жив у лісі. Як у дрімучому лісі почувається нині і наш вітчизняний товаровиробник. Де шукати фермерові управи на тих рейдерів, які забираючи в нього зерно за безцінь, збувають його потім майже за вдвічі вищими цінами?

Щось подібне відбувається і з м’ясом: продаючи кабанчика по 40-45 гривень за кілограм живої ваги, селянин платить за кілограм ковбаси, в якій м’ясо і не ночувало, по 150-200 гривень. Й мовчить при цьому, бо ніхто не виривав з його рук порося.

І все це називається в нас ринковими відносинами, хоч ринком тут і не пахне. До речі, буваючи на Звенигородському ринку, ви, мабуть, звернули увагу на те, що серед тих, хто торгує свининою, не так вже й багато тих, хто вирощує свиней. А м’ясо сюди надходить не звідки-небудь, а з сільських дворів. От і виходить, що позиції на базарах міцно утримують перекупники, які, «взуваючи» сільського дядька, мають на цьому гарний гендель.

Рахувати чужі гроші – справа невдячна. Та в даному разі без цього не обійтися. Отож, як ми вже вияснили, посередники закуповують свиней по 40-45 гривень за кілограм живої ваги. Відходи після забою тварини становлять не більше відсотка. Таким чином, з центнера живої ваги перекупник має 70 кілограмів м’яса, за кілограм якого він править по 100-120 гривень. Здійснивши кілька простих арифметичних дій, отримуємо майже три тисячі гривень. Таку суму, не особливо наробившись, перекупник має за базарний день. У Звенигородці – три базарних дні на тиждень. Правда, як у казці?

Широковживане колись слово «спекулянт» давно вже розчинилося у пострадянському просторі. Нині у Кримінальному кодексі України не знайдеш відповідної статті, що нею страхали навіть бабусь, які торгували соняшниковим насінням. Звідси випливає, що будь-які оборудки, здійснювані в царині купівлі-продажу, відносяться до підприємництва. Хоча, як відомо, підприємець, хай навіть той, що займається посередницькою діяльністю, має нести певні зобов’язання перед державою, зокрема регулярно відраховуючи до бюджету певний відсоток від заробленого. Ті ж, хто продає на базарі труд сільського дядька, сплачують в основному лише ринковий збір. Більше того, дехто з таких перекупників ще й отримує певну допомогу від держави, будучи зареєстрованим як безробітний.

Цікаво, чи не так? Та таким безробітним позаздрив би не один громадянин Європи, до якої ми так рвемося.

Про Європу ж нині «базарять» багато. Щось у «них» ніби й запозичують. Та чи поцікавився хто, як здихалися там спекулянтів? А варто було б розпитати хоча б про їхні радикальні заходи, що надто вже нагадують закон бджолосімей, коли робочі бджоли викидають з вуликів трутнів. Західні демократи, будуючи ринкові відносини, не цуралися й адміністративних та законодавчих методів управління економікою. Взяти для прикладу повоєнну Німеччину, де саме завдяки стимулюванню росту виробництва порівняно швидко зупинили економічну кризу. У нас же той ринок, який маємо на сьогодні, нічим не відрізняється від стихійних базарів, з якими роками бореться місцева влада. І ніяк не може побороти. Щодо ринкових відносин, то вони регулюють поки що лише один показник – зростання цін. До того ж ринок поділили між собою клани монополістів, які підтримують корпоративно-солідарні цінові показники, в тому числі й на товари соціального призначення. І лише час від часу, передусім перед виборами чи після кадрових змін у Кабінеті міністрів, високе начальство робить видимість якої діяльності. Та виходить, як свого часу у Звенигородці, коли районний можновладець у супроводі місцевої чиновницької братії «наводив порядки» на ринку. Проголосивши коротку, проте досить полум’яну промову про інтереси держави й народу і закликавши торговців до розуміння поточного моменту, він виторгував кіло сала за помірною ціною і, підсумовуючи результати свого «великого походу», видав: «Значить, можна!» Присутні при цьому журналісти, які, зрозуміло ж, мали увіковічнити цю, історичної ваги подію, ледве стримувалися від сміху: не знаєте ви, шановний, звенигородського спекулянта. Й зрозуміло, що вже через кілька хвилин після «інспекційної перевірки» ринку ціни знову піднялися до відповідного рівня.

Нині ж районне начальство на ринок і носа не показує. Геть запаніло?

Михайло НЕЧАЙ