Режисер, якого знають навіть ті, хто не дивився його фільми: 46 років без Альфреда Гічкока

Його фільми, створені понад півстоліття тому, досі тримають глядача в напрузі, а сам Гічкок став не просто черговим модним режисером, а культурним феноменом, чиє обличчя і стиль впізнавані навіть тими, хто ніколи не дивився його стрічки. Більше про цього маестро кінематографу, розповість Еспресо.

Ранні роки: Лондон, католицьке виховання та страх

Альфред Джозеф Гічкок народився 13 серпня 1899 року в Лейтонстоуні (район Лондона) в родині бакалійника Вільяма Гічкока. Він був наймолодшою дитиною в сім’ї з трьома дітьми і зростав у скромних умовах Східного Лондона, де ще пам’ятали історії про Джека-Різника.

Суворі католицькі батьки та освіта в єзуїтській школі Святого Ігнатія залишили свій глибокий слід. Дослідники його біографії кажуть про страх покарання, клаустрофобію та відчуття провини. Легенда розповідає, що батько одного разу відправив малого Альфреда до поліції з запискою “цей хлопчик погано поводився”, і поліцейський замкнув його на кілька хвилин у камері. Цей епізод, разом з надмірною опікою матері, сформував теми несправедливого обвинувачення і психологічного тиску, які пізніше стали візитівкою режисера.

Після технічної школи Гічкок працював креслярем і дизайнером у телеграфній компанії, відвідував вечірні курси малювання та дизайну. У 1920 році він потрапив у кіноіндустрію як дизайнер титрів (малював картки з іменами акторів) для американської студії Famous Players–Lasky в Іслінгтоні. Саме тут, у німому кіно, він опанував візуальну мову: композицію кадру, монтаж і мистецтво розповіді без слів.

Захоплення мистецтвом, перші спроби та успіх у Британії

Гічкок завжди цікавився мистецтвом – від живопису до графічного дизайну. Він швидко просувався: ставав арт-директором, сценаристом, монтажером і, нарешті, режисером. Його дебютний повнометражний фільм “Сад насолод” (The Pleasure Garden, 1925) був знятий у Німеччині та Британії. Справжнім проривом став “Квартирант” (The Lodger: A Story of the London Fog, 1927). Це трилер про серійного вбивцю, натхненний Джеком-Різником. Саме тут з’явилися характерні гічкоківські елементи: напруга, неправильно обвинувачений герой і майстерне використання туманного лондонського антуражу.

У 1929 році вийшов “Шантаж” (Blackmail) – один з перших британських звукових фільмів, де Гічкок експериментував зі звуком як інструментом саспенсу (тривожності). 1930-ті стали золотим періодом британського Гічкока: “39 сходинок” (The 39 Steps, 1935), Леді зникає (The Lady Vanishes, 1938) та інші стрічки поєднували шпигунський трилер, гумор і динаміку. Його фільми мали комерційний успіх у Британії та США, а сам режисер уже ставав впізнаваним. У 1939 році продюсер Девід О. Селзнік запросив його до Голлівуду.

Переїзд до Голлівуду: від “Ребекки” до “Психо”

Гічкок під час зйомок фільмів, фото: Вікіпедія

Переїзд став новим етапом. Перший американський фільм Ребекка (1940) за романом Дафни дю Мор’є відразу приніс успіх. Ця стрічка отримала “Оскар” за найкращий фільм (єдиний у кар’єрі Гічкока як продюсера/режисера в цій номінації), а сам Гічкок отримав першу номінацію на “Оскар” за режисуру.

У Голлівуді Гічкок отримав більші бюджети, зіркових акторів і технічну свободу. Він створював один хіт за іншим: “Підозра” (Suspicion, 1941), “Тінь сумніву” (Shadow of a Doubt, 1943), “Лиха слава” (Notorious, 1946), “Мотузка” (Rope, 1948).

Однак пік творчості припав на 1950-ті та початок 1960-х: “Незнайомці в потягу” (Strangers on a Train, 1951), “Вікно у двір” (Rear Window, 1954) з Джеймсом Стюартом і Грейс Келлі, “Запаморочення” (Vertigo, 1958), “На північ через північний захід” (North by Northwest, 1959) з Кері Ґрантом, а також ікони його стилю “Психо” (Psycho, 1960) і “Птахи” (The Birds, 1963). Гічкок працював з найкращими операторами, композиторами (як Бернард Геррманн) і акторами (чотири рази з Кері Ґрантом і Джеймсом Стюартом, три – з Інгрід Бергман і Грейс Келлі), перетворюючи трилер на високе мистецтво. Він також вів популярне телешоу “Альфред Гічко предсвляє”, де його камео та сухий гумор робили його обличчям бренду.

Щоправда наприкінці кар’єри, починаючи з фільму Marnie (Марні, 1964) з Шоном Коннері та Тіппі Гедрен, роботи Гічкока приймалися публікою і критиками все менш схвально. Адже тоді його стиль, колись новаторський, почав здаватися застарілим на тлі нової хвилі кіно та змін у смаках глядачів. А останню свою кінороботу, шпигунський трилер “Коротка ніч”, він так і не встиг створити.

Особисте життя: дружина без якої “він би був офіціантом”

Гічкок і Ревіль у день їхнього весілля, фото: Вікіпедія

Особисте життя Гічкока було набагато стабільнішим і спокійнішим, ніж можна було б очікувати від майстра саспенсу, який так майстерно зображував параною та небезпеку. У 1926 році він одружився з Альмою Ревілль – талановитою монтажеринею, сценаристкою і редакторкою, з якою познайомився ще на початку кар’єри в британській кіноіндустрії. Альма була не просто дружиною, а справжнім спіавтором його творінь і найближчим радником.

Гічкок неодноразово публічно визнавав її внесок, а в одній з промов навіть пожартував, що без неї він би працював офіціантом. Їхній шлюб тривав 54 роки до самої смерті режисера і вважався одним з найміцніших у Голлівуді.

У 1928 році в подружжя народилася єдина дитина – донька Патрісія (Пат) Гічкок, яка згодом стала акторкою. Сім’я жила досить замкнуто: Гічкок не любив гучних голлівудських вечірок і волів проводити вечори вдома з Альмою. Він був відомий своєю любов’ю до доброї їжі (особливо французької кухні та вина), а Альма славилася як чудова кулінарка.

Гічкок був складною людиною: сором’язливим, іноді меланхолійним, з відчутним комплексом неповноцінності через свою зовнішність і вагу. Він страждав від страхів і тривог, які частково віддзеркалювалися в його фільмах. Альма залишалася його головною опорою – саме їй він показував свою вразливу сторону. Вона була єдиною, хто міг критикувати його роботу без наслідків і хто по-справжньому розумів його кінематографічне бачення.

Феномен Гічкока: чому його фільми досі дивляться

фото: Вікіпедія

Чому стрічки Гічкока, на відміну від багатьох сучасників, не постаріли? Головна причина, бо він не просто знімав трилери – він створив власний авторський стиль і досконало його “продав”. Гічкок розумів, що кіно – це маніпуляція емоціями глядача. Він майстерно використовував саспенс (знання про небезпеку раніше за героя), візуальні трюки (знаменитий “вертикальний” зум), монтаж і звук. Його герої часто звичайні люди, яких затягує вир параної, провини чи одержимості.

На відміну від інших талановитих авторів свого часу, Гічкок став брендом. Його камео в кожному фільмі, телевізійна слава, інтерв’ю та самоіронія зробили його чи не найбільш впізнаваним режисером у світі. Він поєднував комерційний розрахунок з художньою глибиною: психологічний аналіз, католицькі мотиви провини, сексуальну напругу та чорний гумор. Фільми на кшталт “Психо” зруйнували голлівудські табу (пов’язані з тим, що може статися з головною героїнею вже на початку фільму), а “Запаморочення” сьогодні часто називають найкращим фільмом усіх часів за опитуваннями критиків.

Не дивно, що його вплив величезний: від Стівена Спілберга і Браяна Де Пальми до сучасних трилерів і серіалів. Гічкок показав, що жанрове кіно може бути глибоким, а глядач – активним співучасником дії. Його фільми й досі вивчають у кіношколах, вони входять до Національного реєстру фільмів США, а цитати з них і деякі сцени розійшлися по всій поп-культурі.

Альфред Гічкок помер 29 квітня 1980 року в Каліфорнії у віці 80 років. Він залишив понад 50 фільмів і спадщину, яка продовжує формувати сучасне кіно. У світі, де трилери стали повсякденністю, Гічкок лишається еталоном: той, хто навчив глядача боятися не монстрів, а людських вчинків і звичайного життя, що може обернутися кошмаром за одну мить.

espreso.tv

Читайте також: Десять років, які звучать: «Новий Дзвін» – історія довіри, боротьби і великої родини

Читайте нас також в Telegram!