День Перемоги танкіст-визволитель Звенигородки зустрічав на «зоні»

Того ранку на автостанції у Звенигородці народу було зовсім небагато і цей літній чоловік, з валізою в одній руці і букетом квітів у другій, відразу привернув мою увагу. Він про щось допитувався у пасажирів, проте маючи свої клопоти, ті лише розводили руками: не знаємо, мовляв. Виявилося, що приїжджого, а що дядько був не місцевим, було відразу зрозуміло, цікавило, як пройти до пам’ятного знака – танка Т-34. Я зголосився допомогти йому в цьому і дорогою до танка ми розговорилися.

– Рєпін моє прізвище, – відрекомендувався мій попутник, – Віктор Олексійович Рєпін. З Луганщини я. Знайомлюся з місцями бойової юності мого батька. Зібрався, як бачите, на схилі літ…

– Він був танкістом і разом зі своїми бойовими побратимами визволяв у сорок четвертому Звенигородку. Там, на постаменті біля танка, й меморіальна дошка на їх честь має бути встановлена, – помітивши мою зацікавленість продовжував чоловік.

Тим часом підходимо до тридцятьчетвірки, що гордовито височіє на розі проспекту Тараса Шевченка і вулиці, названою на честь Кобзаря. Мій новий знайомий кладе до постаменту букет червоних гвоздик, що пломеніють, як краплі крові, і, схиливши голову, довго стоїть в задумі. Я тим часом, не порушуючи тиші, шукаю поглядом меморіальну дошку, згадану ним. Немає. Що за диво? Проходячи не раз повз танк, я постійно бачив її. Навіть, хай і не дослівно, пам’ятаю напис на ній, котрий стверджував, що на цьому місці танкісти тридцятьчетвірки 2-го Українського фронту, які першими ввірвалися у Звенигородку, потиснули руки танкістам 1-го Українського фронту.

Дивується і Віктор Олексійович:

– Батько не раз говорив про таку дошку. Та й в газеті вашій районній про це написано було.

І, як доказ, дістає з валізи пожовклі від часу документи з печатками, штампами і без них, екземпляри звенигородської газети «Шевченків край»:

– Ось і прізвища членів екіпажу цього Т-34: командир танка Є.О.Хохлов, механік А.О.Андрєєв, командир башти Я.С.Зайцев.

Все це так. Але до чого тут Олексій Рєпін – батько мого нового знайомого?

Й ніби вгадавши моє запитання, Віктор Рєпін пояснює:

– Ті, хто не служив у танкових військах, судять про них зі слів відомої ще з довоєнних часів пісні про трьох танкістів – «екіпаж машіни боєвой».

В таких машинах – танках БТ-7, які брали участь в бойових діях біля озера Хасан влітку 1938 року, екіпаж дійсно складався з трьох танкістів. В екіпаж легендарного Т-34, який наводив жах на фашистів, входили вже четверо: механік-водій, кулеметник-радист, командир башти чи заряджаючий та командир танка, який виконував функції навідника.

– З цього виходить, що ваш батько був кулеметником-радистом? – запитую. –Але чому ж тоді його прізвище було відсутнє на зниклій зараз табличці?

– Тут ціла історія, – говорить неспішно Віктор Олексійович. – Після розгрому фашистів на українській землі корпус, в якому служив батько, передислокували у Польщу. Там хлопці могли дещо розслабилися. І трапилося так, що якось, йдучи Познанню, вони напоролися на патруль особливого відділу НКВД. «Особісти» завжди недолюблювали танкістів, танкісти ж завжди вели себе незалежно. Почалося з зауваження патруля про недотримання форми одягу (і це у воєнний час!), закінчилося ж усе мордобоєм. Зачинщиком бешкету чомусь визнали мого батька. І буквально за якийсь тиждень до Перемоги сорок п’ятого сержанта Олексія Рєпіна військовий трибунал засудив на сім років. І коли 1946 року у Звенигородці на місці зустрічі танкістів двох фронтів споруджували спочатку невеличкий обеліск, а потому встановлювали цей танк, то цілком зрозуміло, що самих свідчень жителів міста та учасника визволення міста офіцера-танкіста Матвія Богомолкіна про те, що саме танк Євгена Хохлова першим увірвався у Звенигородку, було замало, аби засвідчити це в написі на як на обеліску, так і на постаменті. Зробили запит до штабу корпусу. Звідти підтвердили, що саме цей екіпаж був першим і повідомили його склад, але без імені засудженого кулеметника-радиста.

Як розповідав далі син танкіста, бойові друзі Рєпіна не один рік поспіль добивалися перегляду вироку суду, аби повернути Олексію його чесне ім’я. Писали і в раду ветеранів танкового корпусу і навіть самому генсеку Брежнєву, поновили свої звернення до всеможливих інстанцій й після розвалу Союзу, проте нічого з того не виходило. Так і пішов він у засвіти з клеймом «зека». Та як би там не було, вирішив Віктор Олексійович, повертаючись на Луганщину з санаторію в Одесі, завернути до Звенигородки, маючи нехай і слабеньку надію побачити на постаменті імена всіх членів екіпажу тридцятьчетвірки. Тож можна було уявити, як почувався він тепер, не знайшовши навіть тієї меморіальної дошки, про яку знав як з газети, так і з розповідей батькових однополчан. Все бідкався, ковтаючи валідол, що не має змоги вияснити, в чому тут справа. Й мені не залишалося нічого іншого, як пообіцяти дізнатися, в чому тут суть справи.

Як виявилося, наприкінці 90-х – на початку 200 -х років між учасниками визволення міста розгорнулася тривала дискусія щодо того, чиї танки першими ввійшли в Звенигородку. Породили ж дискусію передусім видрукувані в газеті спогади вже згаданого Матвія Богомолкіна, в яких він віддавав пальму першості танкістам 2-го Українського фронту. З них випливало, що їхній передовий загін ввійшов з боку Шполи на південно-східну околицю Звенигородки. В той же час танкістам 1-го Українського фронту, які ввірвалися до передмістя Звенигородки з боку Лисянки, потрібно було пройти майже всім містом, включаючи і його центр, аби зустрітися з танковими екіпажами 2-го Українського фронту на розі теперішнього проспекту Тараса Шевченка і вулиці Тараса Шевченка. Тож виходило, що саме вони заслуговують називатися першими з визволителів.

Як було помирити ветеранів, дотримуючись водночас історичної справедливості? Врешті вихід з ситуації було знайдено: замість старої меморіальної дошки на постаменті встановили три нових. Напис на одній з них стверджує, що 28 січня 1944 року тут зустрілися 6-а танкова армія 1-го Українського фронту і 5-а гвардійська танкова армія 2-го Українського фронту, завершивши оточення Корсунь-Шевченківського угрупування німецько-фашистських військ. На інших двох названо військові з’єднання і підрозділи, що входили до складу обох армій. Таким чином, уникли зайвої деталізації, «помиривши» ветеранів. Та при цьому разом з кулеметником-радистом Олексієм Рєпіним пішли у небуття й інші три члени екіпажу Т-34.

Про це я детально повідав у листі Віктору Рєпіну. Та на лист відповіді не отримав. Не відповідав він й на телефонні дзвінки. А десь через місяць племінник Рєпіна повідомив, що невдовзі після приїзду додому, Віктор Олексійович раптово помер від серцевого нападу.

Така-от історія…

Феофан БІЛЕЦЬКИЙ

09.05.2020 10:50
Переглядів: 4479
Коментарiв нема

Залишити відповідь

Щоб залишити коментар або відгук під цією публікацією, увійдіть або зареєструйтеся.