Вісті Черкащини Жити хочеться: історія ювілярки з Тальнівщини
Уявіть собі 90-річну жінку, що сидить у кріслі біля вікна, спостерігаючи, як тихо пропливають хмаринки, а сонце повільно ховається за виднокраєм. Її погляд сповнений спокою та мудрости. Віра Микитівна Іллєнко пережила багато в цьому житті: радість і горе, любов і втрату, успіх і розчарування. Але тепер вона розуміє, що все це — лише частина великого танцю життя, що триває вічно. І кожен рух у ньому має значення, кожна хвилина цінна. Історія цієї жінки — це роздуми про плинність часу, про те, як ми змінюємося, і як важливо цінувати кожну мить життя.
Віра Іллєнко народилася 7 січня 1935 року в Червоному над Дніпром, у родині вчителів. Її батько Микита Григорович викладав математику в місцевій школі, а мати Ганна Йосипівна навчала наймолодших школярів.
«Коли будували електростанцію на річці, наше село пішло під воду, – говорить пані Віра. – Та все одно воно мені дороге, бо саме звідти розпочалося моє життя».
Згодом родина Іллєнків оселилася в селі Чапаївці (нині Благодатному) на Золотоніщині. Саме там у 1943 році восьмирічна Віра вперше переступила поріг школи, розпочавши свій шлях до світу знань. Дитиною вона любила годинами сидіти на порозі батьківської хати, зачаровано дивлячись на далекий небосхил. Тоді здавалося, що весь світ перед нею відкритий і кожен наступний день приносив нові, незабутні враження.
Роки минали, і світ навколо Віри змінювався. Кожен новий етап приносив як радість, так і важкі випробування. Закінчивши Чапаївську середню школу, вона зробила важливий крок у своєму житті – вступила до Київського національного університету імені Тараса Шевченка.
«Коли я навчалася в 7-му класі, нас – дітей учителів – повезли на екскурсію до Києва, – згадує Віра Микитівна. – І, стоячи біля величної червоної будівлі, дівча поклялося: «Не буду я Віра Іллєнко, якщо не вступлю до цього університету». Так і сталося».
Нелегко, звісно, усе вдавалося. Студентка навчалася старанно. За п’ять років одержала лише дві «четвірки»: одну за письмову роботу, іншу – за екзамен з мови. У вільний час дівчина навчалася сольного співу в студії оперного мистецтва, якою керував соліст Київського оперного театру. Вона виконувала пісні та оперні арії, адже мала голос мецо-сопрано. «Моя мама гарно співала, – каже наша співрозмовниця. – Я і моя сестричка Лідочка успадкували цей талант».
Після закінчення університету Віра Іллєнко за розподілом працювала в Гостромогильській школі Київської області. Згодом, протягом 32 років (1965–1997 рр.), викладала мову та літературу в Майданецькій школі на Тальнівщині. Діти завжди прагнули добра, взаєморозуміння, душевного тепла й, звичайно, глибокого знання предмета, якого Віра Микитівна їх навчала. У 1987 році освітяни Тальнівщини обрали її делегатом V Всеукраїнського з’їзду вчителів. Тричі ім’я філологині було занесене на районну Дошку пошани.
Віра Микитівна протягом своєї трудової діяльності була удостоєна таких нагород: медалей «За почесну працю», Антона Макаренка, «Ветеран праці», значка «Відмінник народної освіти України», грамот Міністерства освіти, Черкаського обласного відділу освіти та Почесної грамоти Ради Міністрів.
Час сплив. Змінилася країна, змінилося оточення, але вчителька завжди залишалася вірною своїм переконанням. Її серце теж зосталося відкритим до життя. «Я ніколи не думала, що проживу так багато. Мабуть, то ген козацького роду в мені, – каже Віра Микитівна. – Як прийде мій час, то хочу, щоб мене поховали в Майданецькому, поряд з могилою мами».
На жаль, у неї немає рідних, тому зараз старенька мешкає в Центрі надання соціальних послуг. За її словами, тут працюють добрі люди, які піклуються про неї і смачно годують. Проте вдома все ж було б краще. Звикла за життя до активного спілкування, Віра Микитівна інколи відчуває самотність. Однак, незважаючи на все, вона каже: «Жити хочеться, ще не нажилася».
7 січня Віра Микитівна приймала гостей. Вранці її привітали міський голова Василь Сідько й начальниця відділу соціального захисту населення та охорони здоров’я ТМР Тетяна Гурбич. Василь Петрович подарував торт із символічними числами «90», троянди та грошовий сертифікат. Привітавши іменинницю, гості побажали їй міцного здоров’я, довгих років життя й гарного настрою.
Не забули ювілярку й колишні колеги: адміністрація Майданецької школи, профспілковий комітет та вчителі. Разом зі шкільним колективом її вітали й учасники художньої самодіяльності Майданецького СБК. Ювілярку віншували з поважним віком, бажали здоров’я, добробуту та миру. До вітань приєднався й колишній директор школи Анатолій Ковальов, який добрим словом згадав роки, коли вчителька працювала в Майданецькій школі.
Життя Віри Микитівни, як і її погляд на цей світ, сповнене спокою та розуміння. З роками вона навчилася цінувати кожну хвилину, навіть найбуденнішу. Пережила і радість, і біль, і здобутки, і втрати, але й у тому, й у іншому знаходить сенс. І хоч світ навколо змінився, Віра Микитівна все ще повторює: «Жити хочеться, ще не нажилася».
Наталія ГОЛОВЕЦЬКА
