Недоспівана пісня хлопця з Тальнівщини

Щодня ми проходимо вулицями Тального, зазвичай навіть не замислюючись над їхніми назвами. Натомість за кожною стоїть людська доля, обірване життя чийогось сина чи брата й невтишна родинна туга. Одна з таких вулиць береже ім’я Сергія Самойлова, воїна-афганця з Левади.

Збираючи матеріал для нарису, ми поспілкувалися з бібліотекаркою з Білашок Лесею Федас, яка вже багато літ дбайливо впорядковує спогади про своїх земляків. Вона впевнена: людина живе доти, доки її не забувають. Можна втратити дім, рідний голос або й ціле покоління, але пам’ять залишається єдиним міцним зв’язком між минулим і майбутнім. Саме тому історії таких хлопців, як Сергій, мають звучати й далі, зберігаючи для нас їхній подвиг. 

Шість імен Тальнівщини

Війна в Афганістані стала важким випробуванням для сотень українських родин. Із Черкащини на ту далеку й незрозумілу чужину вирушили понад тисячу юнаків. Більше ніж сотня з них не повернулася додому, двоє й досі вважаються зниклими безвісти, а десятки юнаків повернулися з тяжкими пораненнями й каліцтвами, які згодом укоротили їм вік.

Наш край утратив шістьох своїх синів: Сергія Самойлова з Левади, Віталія Чорного із Заліського, Василя Штурхаля з Романівки, тальнівців Григорія Романенка й Олександра Лисюченка, а також Василя Костенка з Гуляйки.   

Білява голівка з першої парти

Софія Кузьмівна Розгон, перша вчителька Сергія Самойлова, запам’ятала його маленьким хлопчиком зі світлою чуприною, старанним, по-дорослому серйозним і розважливим. Він не любив, коли до школи приїздили лікарі, боявсь уколів і з дитячою впертістю переконував усіх, що ніколи не хворітиме.

Для односельців він назавжди залишився привітним струнким юнаком із доброю усмішкою та очима, яким вірилося одразу й беззастережно. У Сергієві зовсім не було фальші: він завжди казав правду, відверто радів чужим успіхам й у скрутну хвилину вмів підставити другові надійне плече.       

Лісова дорога додому

Здобувши базову освіту в Білашківській школі, юнак вступив до Тальнівського будівельного технікуму. За найменшої нагоди поспішав до рідної Левади, найчастіше простуючи через ліс. Йому відгукувалися знайомі з дитинства стежки, шарудіння опалого листя, пахощі невибагливих квітів і тиша рідного краю. Однокурсники згадували, що Сергій мав особливий хист гуртувати довкола себе людей. І діти, і ровесники залюбки слухали його розповіді про щойно прочитані книжки, тому що сюжети він переказував так майстерно, що слухачі повністю втрачали відлік часу. А ще студент захоплювався спортом і музикою.

Батькове поле і трактор

Він вчився на будівельника, але серцем завжди линув до рідної землі. Батько Іван Серафимович понад тридцять років працював механізатором у радгоспі. Син щиро захоплювався його витримкою, силою духу й відданістю землеробству. Ще хлопчиком сідав поруч із татом за кермо трактора, пишався тим, що вже відмалку підставляє плече в дорослій чоловічій роботі. Коли Іванові Серафимовичу вручали відзнаку за сумлінну працю, Сергійко вітав його першим і міцно тиснув натруджену руку, тому що мав мрію: бодай раз пройти з батьком один загон, доорати чи засіяти поле пліч-о-пліч.

Афганські гори й пахощі рідного поля

Після закінчення технікуму хлопця призвали до армії, і невдовзі він опинився в Афганістані. В одному з листів додому ділився першими враженнями від чужини: «Мамо, ти не повіриш, о п’ятій годині ранку температура вже двадцять градусів, а вдень сягає сорока п’яти чи навіть п’ятдесяти. Проте до цього ми вже звикли, як і до чаю, завареного верблюжими колючками. Є тут речі набагато складніші, до яких ніхто й ніколи звикнути не зможе та й не схоче. Нам треба бути щохвилини напоготові. Пильність, пильність і ще раз пильність, бо ворог дуже підступний».

Навіть у суворих армійських буднях Сергій зберігав почуття гумору й незламну віру в життя. Кожну звісточку пересипав жартами, турботою про рідних і розпитуваннями про сільські новини й друзів: «Не зрозумів, де ти сієш буряки: біля наших берізок чи біля білашківських? Намалюй мені схему. Прошу тебе, пиши листи просто під час обіду в тракторі, якщо бракує часу. Вони принесуть мені пахощі рідного поля й рідного трактора».

Афганські чужі гори так і не змогли витіснити з юначого серця затишні берізки біля хати, запах свіжої ріллі й глибоку повагу до батьківської праці.

Остання фотографія

Останнього листа батьки отримали 27 травня 1983 року, а вкупі з ним прийшла й нова фотографія. Лише за місяць до своєї загибелі Сергій попросив рідних вислати світлину батьківської хати, ніби передчуваючи, що більше вже ніколи не побачить її наживо.

Третього червня 1983 року двадцятирічний солдат загинув. Згодом однополчанин написав його батькам гіркі слова співчуття, згадуючи, як важко втрачати побратимів. Він зізнавався, що й досі не може повірити у смерть Сергія, тому що той назавжди залишився перед очима життєлюбним, сповненим завзяття і мрій про майбутнє. За мужність під час виконання військового обов’язку військового посмертно нагородили орденом Червоної Зірки.

Батьківський біль

У спогадах рідних найболючіше відгукуються не скупі офіційні повідомлення, а буденні деталі з життя родини. Батько й син любили разом ходити до лісу, тож після страшної втрати Іван Серафимович тепер на самоті блукав до болю знайомими стежками, шукаючи в тиші тиху розмову зі своїм Сергійком. Рідні згадували, що серед дерев він виливав свою невтишну тугу, бо інакше зболена душа не витримала б такого тягаря. «Війна  залишає глибокі рани не лише на полі бою, але й назавжди відбирає спокій і частину життя в батьків, які чекають свого соколика додому», – з болем каже Леся Федас.

Пам’ять у школі й на мапі Тального

Свого часу в Білашківській школі облаштували куточок пам’яті воїна, а біля місцевого обеліска Слави встановили меморіальну плиту на його честь. Рідна Левада також увічнила пам’ять про свого земляка, назвавши його ім’ям одну з вулиць. Односельці згадували, що Сергій змалку щиро любив квіти, тож мали просте й трепетне бажання: аби на цій вулиці їх завжди цвіло якомога більше. Згодом ім’я Сергія Самойлова з’явилося й на мапі Тального, щодня нагадуючи містянам про юнака, чиє життя обірвалося на чужій війні.

Наталія ГОЛОВЕЦЬКА

Читайте також: Україна повертає воду на поля: навіщо держава відроджує меліорацію

Читайте нас також в Telegram!