Жителі Добрянки, що на Черкащині, вдячні місцевому підприємцю

«Я спокійна: земля, на якій пройшло моє дитинство, приноситиме користь, родитиме»

–Біля мене було 17 пустих розвалених хат, – згадує про життя на Добрянці Марія Григорівна Лановенко. Зараз жінка живе у Гордашівці. – Нас 3 душі на кутку тоді оставалося: я, Лаврінчук і Рибак. Три хати підряд. Не стало як жити. Було таке, що місяцями живої душі не бачу.

Донедавна невелике село Добрянка, що на Тальнівщині, було пусткою: вулиця густо заросла кленками та акацією, старі хати ледь проглядали крізь густі хащі на світ Божий. Час тут зупинився, село ніби відрізало від світу та цивілізації: перед місцевими жителями (а залишились їх одиниці, що вистачить пальців однієї руки, аби порахувати) щодня поставала депресивна картина: щороку покинуті подвір’я заростали ще більше, хати розвалювалися, чималі городи перетворювалися на пустирі, заростали травою. Не дивно, що тут оселилися лиси. Кладовище, що знаходиться при в’їзді в село, не можна було пізнати – високі бур’яни затулили від світу могилки та хрести. Про те, що тут є люди, мало що нагадувало. Сюди давно перестав ходити рейсовий автобус – зупинка заросла молодими пагонами. Магазин закрився. Про придбання ліків годі було й мріяти. Сільська вулиця радше нагадувала тунель. Через це сюди навіть грибники перестали їздити, аби гілки акації та кленків не псували авто. І в такій безвиході залишилися люди, що стали, фактично, заручниками свого села. Вони розуміли: залишаються доживати віка на самоті, до села не потягнеться молодь, продати хати не вдасться нікому, бо хто захоче купувати будинок у таких непролазних хащах?

Боліло людям, що перетворюються на цілину родючі землі, що заростають батьківські поля понад річкою, навкруги – хоч вовком вий.

–Найбільше було шкода, що така родюча земля пропадає. Хотілося, щоб на ній трудилися, щоб не стояла занехаяною, в кущах і деревах, щоб її обробляли, – каже Валентина Жирнікова, ще одна колишня жителька Добрянки. Показує на ділянку поля, де колись стояла мамина хата. – Добре, що тепер ця земля не пустує, не заростає.

Назустріч людям, що втратили надію на життя серед цивілізації, у яких боліла душа за незорані чорноземи, пішов місцевий підприємець Володимир Петрович Мовчан – викупив занедбані ділянки. Старі хати згорнули до яру, розчистили зарослі, у яких оселився дикий звір. Багато роботи довелося зробити, залучати важку техніку. Серед поля деінде залишилися криниці, що вдивляються цямринами в небо. Їх не чіпали. Колишні жителі Добрянки знають: передали землю, на якій народилися, зростали, на якій трудилися їхні батьки, діди та прадіди, в руки доброго господаря. Розчищена від чагарників, зорана, вона, вдихнувши свіжого повітря, дасть гарні, родючі врожаї!

Нині на місці напівзруйнованих хат, що не так давно ледь виднілись у непролазних хащах – милує око неповторний краєвид: до річки вздовж вулиці – засіяне соєве поле.

–Люди тепер працюють на чорноземі, обробляють. І це добре. Хай їм Бог помагає. Хай родить гарно, – каже Валентина Жирнікова. – Буває, говорять: «От стояли б хати!». Та хіба б стояли, якщо вони розсипалися, падали?. Ті хати взагалі нікому не треба були б, заросла б земля бур’янами!. Хто б його купляв? У нас не залишалося сусідів у Добрянці. Дико і страшно було. Жила скраю, поруч 2 дачі і більше нічого. Володимир Петрович купив ті землі – і слава Богу, що купив! Я спокійна: земля, на якій пройшло моє дитинство, приноситиме користь, родитиме. Про нас не забули: допомогли нам з чоловіком, іншим жителям села, житло придбати, оформити його юридично. Не доживатимемо з чоловіком на самоті віка. Хороші люди пішли нам назустріч. І ми за це вдячні. Зараз живемо у Кривих Колінах, спілкуємося з друзями, що так, як і ми, переїхали сюди з Добрянки. На пошту, до лікаря, до сільради піти – тепер не проблема. А автобус ходить – сіла та й поїхала, куди треба. Вийду увечері надвір – бачу, як світиться село, чую, як млин працює, машини їздять! Я не одна, навколо мене люди є!

Сьогодні беруть приклад з Добрянки та обробляють родючі землі на місцях колишніх занедбаних будинків у занепадаючи селах, не дають чорноземам заростати, спустошуватися й інші фермери Тальнівщини. Цим самим вони дають можливість людям, колишнім жителям, виїхати й оселитися у нормальних умовах, де є магазини, ФАПи, школи, садочки та робота. І вже не так болить душа людям, бо на їхній землі будуть добрі врожаї!

Ольга ОСІЯНЕНКО