Вісті Черкащини 
«Якщо це не твоя війна, то це – і не твоя країна»: відверта розмова з воїном і редактором всеукраїнського видання Романом Запорожченком
Тальнівщина в іменах
Він знав силу слова, формуючи думки читачів як редактор «Газети по-українськи». Та в мить, коли слова виявилися безсилими перед ворогом, узяв до рук зброю не за покликом адреналіну, а з глибоким усвідомленням відповідальності за майбутнє країни. Роман Запорожченко – журналіст, який обрав шлях воїна, не зрадивши своїм принципам, а лише знайшовши для них нове, суворе застосування. Це історія людини, для якої війна – не кінцева точка, а свідомий вибір – рішення, що змінює не лише реальність, але й саму людину.
Що стало для вас переломним моментом у вирішенні стати воїном, а не залишитись на журналістській посаді?
Переломним моментом стала широкомасштабна російська агресія проти України. Зокрема, усвідомлення того, що наявні Сили оборони України не зможуть самотужки відбити такий масштабний наступ, навіть за підтримки партнерів. У цій боротьбі мають взяти участь усі, хто вважає себе українцем, – без винятків. Хтось – зі зброєю в руках, хтось – забезпечуючи підтримку на передовій, хтось – у тилу, працюючи на оборону або виконуючи суміжні завдання.
Це війна всього нашого народу. І перемогти в ній може лише об’єднана, рішуча нація. Ми маємо це усвідомити. Це – наша війна. За нашу країну. І ця війна – неймовірно важка робота. Але ніхто за нас її не виконає.
Я бачив, як на захист своєї землі піднялися журналісти, лікарі, науковці, учителі, пенсіонери – ті, хто в мирний час ніколи б не тримав зброї. Я також долучився. Цивільна журналістська робота залишилась у минулому.
Як ви оцінюєте роль журналістів під час війни? Яку місію вони повинні виконувати на передовій?
Навіть у мирний час журналістика – це потужний інструмент впливу, п’ята гілка влади, що формує суспільну свідомість і визначає суспільні настрої. Під час війни її значення зростає в рази, адже ціна помилок чи недбалості в медіа може вимірюватися людськими життями.
Медійна сфера завжди визначала долю країни, адже суспільство рухається в тому напрямку, до якого його спрямовує інформація. Вона формує свідомість, визначає сприйняття процесів і подій. І тут важлива відповідальність журналістів. Ті, хто перетворює правду на пропаганду, можуть змінити цілком адекватне суспільство на натовп зазомбованої біомаси. Ми вже бачимо яскравий приклад цього.
Тому під час війни журналісти мають виконувати свої завдання з подвійною відповідальністю: правдиво інформувати, усвідомлювати наслідки своїх слів, допомагати суспільству робити правильні висновки й бачити повну картину подій. Від цього залежить не лише інформаційний фронт, а й саме виживання нації.
Які зміни ви помітили в собі, ставши на бійцівський шлях? Як змінилась ваша точка зору на події, що відбуваються в країні?
Війна, як і будь-яка стресова ситуація, завжди оголює суть речей. Хто був чесний – став ще чеснішим. Хто був підступний – ще підступнішим. Вдягнувши піксель, я змінився суттєво: на вулиці – війна, гинуть люди, змінюються долі народу й країни. У моєму сприйнятті подій уже не може бути багато відтінків – є лише чорне чи біле. Я став радикальнішим і нетерпимішим. Хоча ці зміни почалися ще у 2015 році, коли я вперше став військовим.
Як ви поєднуєте роль журналіста і солдата? Чи відчуваєте конфлікт між цими двома аспектами вашої діяльності?
Я – цивільний журналіст, а зараз – військовий. Але не зовсім «солдат» у класичному розумінні цього слова. Моя соціальна роль змінилась не так суттєво. Цивільна й військова журналістика схожі, проте мають суттєві відмінності. Вони різні за цілями, загрозами, викликами, завданнями та рівнем відповідальності. У цивільній журналістиці інформація вільна за своєю природою, тоді як у військовій зазвичай закрита, бо її неконтрольоване або некоректне оприлюднення може створити значні загрози для безпеки.
Як інформаційна війна, яку веде Україна, може змінити глобальну ситуацію? Як ви бачите роль медіа в цих процесах?
Україна поки що не веде інформаційну війну в тому обсязі, який дозволив би суттєво змінити глобальну ситуацію. З точки зору стратегічного планування, тактичних завдань і виконання оперативних більшість інформаційних процесів наразі є хаотичними й невпорядкованими. Це швидше імпульсні реакції на інформаційні атаки ворога. Якщо Україна вестиме повноцінну інформаційну війну, вона отримає шанс на суттєві зміни.
Якісна державна інформаційна політика допоможе сформувати сильну націю, здатну створити потужну країну, зламати хребет натовпу зазомбованих людей і зайняти почесне місце серед великих націй світу. Наразі ми лише на етапі усвідомлення того, що інформаційна війна є важливою і необхідною.
Роль медіа в цих процесах буде ключовою. Вони виконуватимуть основні завдання з інформування, формування думок і перетворення розірваного, змученого війною суспільства на сильну, згуртовану, свідому націю. Медіа можуть об’єднати суспільство, зробити його непереможним. Але вони також можуть ще більше зневірити людей або перетворити їх на натовп здичавілої «ватної» худоби.
Якими були ваші найбільші виклики під час перебування на фронті? Як вам вдалося їх подолати?
Найбільші виклики й розчарування – це люди. Як і найбільш приємні враження. Те, кого я досі вважав адекватним, не розуміє ситуації, у якій опинилася країна, не усвідомлює загрози. А ось ті, кого я вважав слабкими, виявилися надзвичайно сміливими, свідомими й гідними. Цей контраст між очікуваннями та реальністю був, мабуть, найбільшим викликом.
Подолати це вдалося завдяки внутрішній стійкості й здатності приймати людей такими, якими вони є, навіть якщо їхні вчинки або поведінка не завжди відповідають твоїм уявленням.
Як ви ставитесь до тих журналістів, які в умовах війни обирають іншу сторону конфлікту? Як зберегти об’єктивність в таких складних умовах?
На жаль, багато журналістів обрали іншу сторону конфлікту. Причин для цього багато: гроші, вплив, обіцяні можливості, а інколи й просто недалекість, неосвіченість або брак належного виховання. Я не відчуваю до таких колег ненависті, лише огиду. Для мене вони – такі ж вороги, як і ті зазомбовані орки. Вони не мають права називатися українцями чи жити в Україні.
Як війна змінила ваше сприйняття країни та її народу? Чи змінилась ваша віра в Україну та українців?
Сприйняття не змінилося. Лише викристалізувалось і зцементувалось. Україна – велика й потужна країна, українці – одна з найкращих націй світу. З найбільшим потенціалом. Шкода лише те, що в Україні досі живе багато ватників, малоросів, совків, безпринципних людей з величезним комплексом неповноцінності. Через цей баласт Україна суттєво гальмуватиме у розвитку. Або може зникнути взагалі.
Яка ваша найбільша надія на майбутнє України після перемоги? Яким ви бачите відновлення країни?
Перемога – це не щось автоматичне, як літо чи осінь, що настануть, незалежно від нашого бажання. Перемогу треба здобувати, виборювати, досягати. Кожен день, кожен етап свого життя, кожен учинок наближає нас до неї. Перемогу над таким потужним ворогом може здобути лише сильна, об’єднана та свідома нація.
Після перемоги життя не стане легким. Виникнуть нові загрози, виклики й проблеми. Вони будуть ще важчими, ніж сама війна. Але я впевнений, що Україна здолає і їх, відновиться, навіть якщо цей процес буде нелегким. Сподіваюся, що ми зробимо висновки з власних помилок і не повторимо їх у майбутньому.
Що би ви могли порадити новим поколінням журналістів і воїнів, як поєднувати ці важливі ролі в житті, не втрачаючи моральних принципів?
Завжди пам’ятайте: кожна дія має наслідки. Усе має свої причини і результати. Будьте відповідальними й порядними, позбувайтесь комплексів неповноцінності, цінуйте те, що маєте. Не чекайте, що щось добре впаде вам на голову: ні гідне життя, ні свобода, ні майбутнє не з’являться просто так. Усе це треба здобувати самостійно. І пам’ятайте: у нас є величезний потенціал. Ми здатні на більше, ніж ми думаємо.
Наталія ГОЛОВЕЦЬКА
