Як на Тальнівщині оживили магію Купайла

Попри всі намагання чужинців переписати нашу долю, українське коріння тримається міцно й не дає зламатися. У селі Здобуток, що на Тальнівщині, влаштували справжнє купальське таїнство для найменших: із пахучими польовими квітами, сплетеними дівочими руками віночками, традиційною «мареною» та очищувальним багаттям, на якому місцеві козаки смажили духмяне салко. Через ці прадавні обряди дітлахи переймали батьківську силу, що гартує міцну броню для майбутнього покоління. А завершилося все справжнім українським бенкетом – рум’яними варениками зі стиглою полуницею й черешнею, які з любов’ю наліпила майстриня Оксана Ковальчук.

«Варто пам’ятати своє коріння, передавати історії та традиції наступним поколінням, прививати любов до нашого, традиційного, і тоді жоден загарбник нас не подолає», – переконана керівниця гуртка Здобутківського СБК Люся Чурпіта, з якою ми поспілкувалися про те, чому дитячий сміх біля купальського вогнища сьогодні звучить як вирок нашому ворогу.

Крізь екран смартфона проростає магія

Для жінки це свято – запах власного дитинства. Тоді все здавалося грандіозним, оповитим таємницею: високе купальське вогнище, прикрашання Марени, пошуки містичного цвіту папороті й гуляння аж до перших променів сонця. Сьогодні ж традиції доводиться буквально «відвойовувати» у гаджетів та байдужості.

«Сучасні діти вже не так горять цим, як колись ми, – ділиться Люся Петрівна. – Доводиться пояснювати базові речі. Ставши в коло, кажемо: «Будемо ходити навколо Марени!». А вони питають: «А що таке Марена?». От і розповідаєш, що це наше обрядове деревце, символ свята, що його треба прикрасити, а гілочку потім  забрати додому як оберіг для обійстя та родини».

Купальська магія таки подіяла. Коли дітлахи почули стару історію, яку маленькій Люсі колись розповідала її прабабуся (про те, що купальські віночки треба обов’язково принести на город і покласти на огірки заради багатого врожаю), у них аж очі загорілися. Додому з вінками пішли всі. «Тож цього року огірків у Здобутку буде сила-силенна!» – усміхається жінка.

Мозолі на пальцях та спокуса пиріжками

Організувати таке свято сьогодні – це години важкої, непомітної праці. Коли у вайбер-чаті кинули клич прийти зі своїми віночками, з готовим оберегом від бабусі прийшла лише одна дитина. Усі інші вінки довелося створювати з нуля просто на галявині біля клубу.

«Трави ми з Вірою Боровець та Оксаною Ковальчук збирали самі, – розповідає культпрацівниця. – Я тільки з роботи приїхала – й одразу на берег. Нарвала чебрецю, деревію, косариків, якихось голубеньких квіток. Удома вичистила запаси м’яти, любистку й ромашок. Навіть на свій город погналася – нарізати колосків пшениці. Збоку здається: та що там той вінок сплести? А воно забирає купу часу й сил».

До речі, до річки цьогоріч дітей вирішили не вести, адже безпека понад усе: береги заросли, а брати на себе таку відповідальність у воєнний час ніхто не ризикне. Тому влаштували все на мальовничій галявині біля клубу.

Чому дитяче свято – теж оборона

Попри те, що дехто критикує Купала за «язичницьке коріння», Люся Петрівна переконана: воно робить нас українцями. Наша історія передавалася з покоління в покоління саме через такі обряди. І якщо залучати до них дітей зараз, то загарбникам ніколи не вдасться присвоїти чи переписати наше минуле під себе.

Збирати дітей влітку важко: у всіх велосипеди, річка, канікули (восени чи навесні вони значно активніші). Але робота в клубі не зупиняється, бо ж попереду День Конституції та День Незалежності. А ще є велика мрія: поки зерно стоїть у полі, зняти автентичний мініфільм про старовинні жнива. З традиційним одягом, серпами, снопами й хустками. Люся Чурпіта залучає дорослих аматорів, з якими створює атмосферні німі відео під музику.

Особистий фронт і надія на «повні груди»

Для неї робота в культурі та виховання дітей – той острівець, що тримає її на плаву.

«У мене рідний брат зараз воює в самому пеклі, – тихо каже жінка. – Ця робота – моя єдина можливість хоч трохи перемикнутися, відволіктися від страшних думок. Якщо думати про це щосекунди, то можна збожеволіти. Я розумію тих людей у селах, у кого рідні загинули… Їм зараз не до купальських пісень чи свят. Їм болить».

Люся Чурпіта зізнається: зараз у роботі Будинку культури жалобних та пам’ятних дат стало значно більше, ніж радісних подій. Тиждень минає або в покладанні квітів, або в прощаннях із полеглими земляками.

«Я так сподіваюся, що найближчим часом це все закінчиться, – підсумовує вона. – Що ми нарешті переможемо й почнемо жити на повні груди. Святкувати так, як годиться, на повну силу. Вірю, що все наздоженемо. Головне – зберегти те, заради чого наші хлопці там стоять».

Наталія ГОЛОВЕЦЬКА

Читайте також: Ігор Новицький: партнерство з CEJA відкриває нові можливості для молодих фермерів України

Читайте нас також в Telegram!