Вісті Черкащини Ветеран АТО з Тальнівщини виготовляє ножі ручної роботи
► На рубежі
Рубрику «На рубежі» сьогодні продовжуємо розповіддю про атовця Олександра Слободяника з Гордашівки на Черкащині. Чоловік виявився досить цікавим співрозмовником. Нашим читачам він розповів про своє рідкісне хобі та війну.
Довідка: Народився Олександр Павлович Слободяник 1970 року в Колодистому Тальнівського району. А через місяць родина переїхала в інше село. Батько хлопця – педагог, часто змінював місце роботи, тому Сашко ледь встигав звикнути до однієї школи, як його переводили в іншу. Дев’ятирічку закінчував в Гордашівці – 13-е село, у якому Слободяники оселилися остаточно. Повну середню освіту здобув у Тальнівській школі №1. Потім була невдала cпроба вступити в Київський університет ім. Т. Г. Шевченка, після якої – армія. Служив у 4-ох родах військ: у піхоті, десанті, був на Кубі. Після служби повернувся в село – зовсім трохи працював у колгоспі. Потім пішов у мореходку. Коли Чорноморське морське пароплавство розвалилося – приїхав додому. Довго в селі не затримався, море кликало знову: поїхав у Сімферополь до двоюрідного брата, там пішов на контрактну службу – у гірський батальйон спецназу. Створив сім’ю, народили сина. Сімейне життя не склалося і знову в гавань – до батьківського порога. А тут саме анексія Криму, початок війни. Чоловік каже, добре що повернувся, бо не відомо, як би склалася його доля там, адже має погляди переконаного націоналіста. Саме через це з колишньою дружиною не підтримує жодних зав’язків.
З початком бойових дій на Сході України, Олександр Слободяник пішов у військкомат: у списках його не було, тому записали добровольцем. Невдовзі призвали у батальйон територіальної оборони, – пояснили, що охоронятимуть міст у Чернігові. На додачу дали стару машину, що забрали з пенсійного фонду. Техніка стара, ще радянська, практично ні на що непригідна. Багато хто її на пів дорозі так і залишив, не доїхав. Замість обіцяного мирного Чернігова хлопці опинилися у Сватовому, звідти переїхали у Нижньотепле – а це Станиця Луганська, де війна йшла у самісінькому розпалі. «І тут понеслося: кожної ночі луплять градами. Перший раз, як почули, не вірилося, що таке може бути! Спочатку було страшно, потім нестрашно, а через деякий час звикли. І ото вони сюди, а ми – туди. До серпня, як Станицю брали, половину, до Веселої гори, так і не відбили. Там, за нею, мені розповідали, ще з другої світової залишилися укріплення: ДОТи, ДЗОТи – бетоном все залите. Вони туди як залізли, артилерія їх била зранку до ночі – не вибила. Половина Станиці відійшла до нас, інша – їхня. Так там все стоїть і зараз. Там особливо запеклі бої були», – відтворює в пам’яті ті часи.
Чоловікові важко згадувати війну, бо не один раз бачив, як гинули побратими. «Особисто мені випало встановлювати пост, і нас там накрили, – розповідає, стримуючи сльозу. – Загинули хлопці. Один так довго кричав, жах. В око осколок потрапив. І ще й хто? – Повар. Якби сказати, розвідник чи стрілок. А то, каже, поїду з вами, дров привезу. Кухня мала бути. Привіз! Ми обгризалися, як могли. Аж потім нам на підмогу приїхав комбат на танкові. Щоправда, у нього ні кулемет, ні пушка не робочі. Так, чисто психологічно. Сєпари полякалися, повтікали».
Війна є війна. Це смерть, мародерство, насилля. Людині моральній, совісній те важко не тільки проживати, а й спостерігати. Олександр бачив, як у с. Макарово, (схоже на Царське село під Києвом) військові, при чому з обох боків, грабували залишені будинки, гаражі з дорогими автівками.
Додому повернувся через 2 роки. Тут на нього чекала кохана дружина Ліля, з якою познайомився через інтернет. Зізнається, що скептично ставився до віртуальних знайомств, а виявляється, помилявся. Разом з дружиною (Ліля за професією швачка) тепер займаються власною справою – виготовляють ножі. Хоча Ліля встигає шити (і на замовлення також) добротний шкіряний одяг.
А навчився Сашко робити ножі від свого дядька, нині покійного. Спочатку був у нього за учня-помічника, потім натренувався, що стали виходити кращі ніж у дядька. Коли дядька не стало, всі його клієнти «повиходили» на Слободяника, аби виконав закази. Забрав дядьків станок, докупив ще 6 і почав працювати на себе.
Виготовити ніж – робота непроста, включає 14 процесів, здавалося б, дещо рутинна. Вирізав, обточив, наточив, руків’я приклепав – готово. Насправді, як будь-яка ручна робота, виготовлення ножів вимагає творчого бачення та неординарного підходу. Тоді й сам процес стає цікавим, а виріб – оригінальним і досконалим. Ножі Слободяника користуються популярністю у всій окрузі. А все через те, що виготовлені вони з любов’ю, натхненням та старанністю.
Ліна ЯЛОВСЬКА
