У селі на Тальнівщині дружина військового мріє пекти 4-м дітям улюблену піцу та пиріжки

– Як приїхали рашисти, то й по ногах стріляли, що хочеш робили, провіряли, телефон забирали не раз, – згадує березневі події у своєму рідному селі Киселівка, що на Миколаївщині, Ольга Демиденко. Каже, найбільше тоді хвилювалася за чоловіка та дітей. До війни жили у власному будинку, тримали велике господарство: телят, курей, качок, свиней. Вона вдома займалася вихованням дітей, господарством, а Олег, її чоловік, забезпечував сім’ю: працював трактористом-машиністом, засівав поля, трудився і тоді, коли війна увірвалася в їхнє село.
– Ми поїхали звідти 22 березня, – каже Ольга. – Кілька днів побули в Миколаєві, а потім переїхали на Івано-Франківщину. Були там з ріднею чоловіка. У Верховинському прожили місяць, а потім переїхали в Заліське на Тальнівщину. Чоловік на той час вже служив, пішов у квітні добровольцем. Деякий час він був біля нас, потім перевели в інший населений пункт. Зараз він на Донеччині. По можливості з ним тримаємо зв’язок: дзвонимо, переписуємося. В основному я чекаю на його дзвінок, сама телефонувати не ризикую, щоб не нашкодити.
Як розповідає жінка, у Заліське переїхали за порадою одного з побратимів чоловіка. Олег надіслав кошти, на які винайняла машину і рушила з 4-ма дітьми на Черкащину. У Заліському Ольгу з дітьми зустріли місцеві жителі, яких повідомили про те, що матимуть гостей, заздалегідь.
– Тітка Люда і дядько Валерій нам 2 дні телефонували, питали, коли ж ми вже приїдемо. Зустріли нас, як годиться: і дітей накормили, і покупатися ми змогли, переночували в них. А на наступний день вони нам свою хату дали, тут і живемо, – розповідає жінка. – Нам дуже допомагають люди. Питають самі, чи треба нам щось, чи, може, щось купити. Нам тут набагато краще, ніж у Верховині.


Водночас Ольга ділиться, що діти звикли до домашньої випічки – піци та пиріжечків, та от спекти нема як – потрібна духовка. Були б раді і 2-м великим матрацам, аби ними застелити металеві ліжка, та пральній машинці. Однак вони не нарікають на незручності, радіють всьому, що мають. Жінка каже скромно: «Було б добре, якби…». Варто зазначити, поки матеріал готувався до друку, новенькі матраци від депутата Черкаської облради Ігоря Новицького та Всеукраїнської Аграрної Ради жінці передали.


Радість у житті Ольга Демиденко, стимул триматися і не опустити руки – це діти. Каже, найстарший, 11-річний Вадим, – любитель щось ремонтувати, 9-річна Ліля та 5-річна Діана захоплюються малюванням, а всі троє – ганяти на велосипеді. Так-так, саме на цей транспорт найбільший попит. А от 7-річна Сніжана полюбляє більше побути наодинці, так, аби ніхто не заважав. Мама каже, дівчинка має татків характер.
Усі гуртом вони мріють зустріти тата з війни живим і здоровим, повернутися до рідного дому. Зараз, як розповідає Ольга, невідомо, чи ще стоїть їхня хата, чи вціліла вона. Каже, в ЗМІ інформації не зустрічала. Єдине, час від часу підтримує зв’язок зі старостою села. Та це буває вкрай рідко. «Їхати туди на свій страх і ризик я не буду, бо не доведи, Боже, зі мною щось станеться, кому мої діти будуть потрібні? – каже жінка. – Та й покинути тут дітей я ніколи не наважуся», – наголошує вона. А ще каже, що війна показала справжні обличчя людей. «Це час, – каже, – коли порозуміння між людьми важить дуже багато».

Ольга ОСІЯНЕНКО

Читайте також: Нацгвардійця з Тальнівщини вкотре не відпустили з пустими руками

Читайте нас також в Telegram!

23.06.2022 11:00
Переглядів: 1149
Коментарiв нема

Залишити відповідь

Щоб залишити коментар або відгук під цією публікацією, увійдіть або зареєструйтеся.