Трійнят із Тального розрізнити може той, хто часто з ними спілкується

«На випускний вечір пошили собі сукні зі штор»

Вони народилися крихітними красунечками: Віра – 1,300 кг, Надія – 2,100 кг та Любов – 1,200 кг. Коли 19 квітня, на Паску, 1985 року на світ з’явилися ці смагляві дівчатка-трійнятка (а смагляві, бо мають іранське коріння), для невеличкого Тального ця подія стала справжньою сенсацією. Про це писали місцеві ЗМІ, а міська рада навіть виділила родині новеньку квартиру на «Масиві». Але, як кажуть, батьків не вибирають: тато дівчаток любив прикладатися до чарки, мама працювала на хлібзаводі, дітям уваги приділяла дуже мало. Це була неблагополучна сім’я. Дівчаткам бракувало материнської любові та уваги батька, як і іншим дітям у цій родині. Щоправда, мама усвідомила це тільки перед смертю.

Та повернемося до дитинства Віри, Любові та Надії. Змалку дівчат одягали однаково, вони завжди трималися разом. Чи то шовковиці нарвати 3-літрову банку, втікаючи від розлюченого пса та охоронця на мотоциклі, чи за кавунами гайнути, чи грати в вибивного, стрибати на резинці – в цьому вони були першими. І коли пішли до школи (а вчилися у школі-інтернат), давали гарту усім, хто хоч якось хотів їх образити. На лінійці їм частенько через це перепадало:

–Хто провинився, робив крок вперед. Директор Олександр Савович Павленко казав: «Дівчатка, ви ж не хлопчики…», – пригадує, сміючись, Надія.

Із сестрами я знайома давно. Вони – позитивні, енергійні, балакучі і завжди відкриті до людей, добрі і щирі. Чесно кажучи, я ніколи їх не вміла розрізняти. «Це легко, – каже Віра. – Хто з нами часто спілкується, з цим проблем не виникає. Коли на вулиці йдеш, буває, люди кажуть: «Привіт». І якщо не знаю їх, все одно відповідаю. Може, вони Любу чи Надю знають», – жартома.

Відчували дівчата брак шкільного приладдя, одягу, простих звичних речей, на які б інші діти просто не звернули уваги. Наді краще давалася математика, Вірі – фізика. За партою сиділи втрьох. Пригадують, як хлопчаки, що сиділи за ними, намагалися списати контрольну. Віра та Люба малювали в зошитах сонечка, а Надя трудилася над прикладами. Звісно, як зробила, то поділилася з сестрами. Хлопцям же не терпілося списати, тому висмикнули зошити у Віри та Люби. Коли вчителька перевірила роботи та роздала зошити з контрольними, однокласники отримали 2-ки, а Віра та Люба – 3-ки. І байдуже, що на аркушах у дівчат були сонечка з хмаринами. А щоб не списували!

Їх одягали однаково. Хоч зовні і схожі, та мають різні смаки і вподобання. Навчилися в’язати гачком усі, шили одяг для ляльок, і досі люблять перешивати одяг. Люба, відколи хворіє, щоб згаяти час у лікарняних стінах, взялася вишивати ікони бісером. Надя гарно малює, прикрашає малюнками стіни своєї оселі. Аби тільки фарби, береться за пензлики і щіточки. Такий талант їй передався, як сама каже, від діда Алігейдара, який писав полотна. Хист до малювання має й донька Наді Марійка. І досі Надя береже вдома мамину швейну машинку, хоче відремонтувати її. До шиття сестри-трійнята тяжіли з маленького. На випускний вечір у школі змоделювали та пошили собі сукні самі. З чого, думаєте? Зі штор, які взяли у мами вдома.

–Мама тоді сварила нас, казала: «Боже, це ж штори!», – кажуть дівчата майже в один голос.

–Пошили з тих штор 3 плаття, – каже Надя. – А щоб розрізняти, де чиє, то пришивали квіти: на одному – на правому плечі, на іншому – на лівому. Внизу проволоку засиляли, щоб форму держало. Потім витягнули, бо було незручно танцювати.

В цьому році, якраз на Паску, дівчата святкували ювілейний день народження. Він у них – один на трьох. Із 7-ми днів у тижні вони бачаться разів зо 5. Живуть у різних районах міста, але йдуть один до одного з дітьми, прихопивши гостинці. Бачили би ви ці зустрічі! У одному дворі збираються вдесятьох. Віра має двох дітей – 17-річного Алігейдара та 7-річну Анастасію, у Люби – смугляві, як мама, погодки дівчата Сабріна та Фатіма. У Наді діток троє: 16-річна Марійка, 10-річна Аня та 3-річна Єва. Сестри кажуть, що вони щасливі безмірно, і щастя це – у простих речах:

–Щастя – що ми є один в одного, – кажуть гуртом. – Ми завжди приходимо одна одній на підмогу, цьому навчаємо і своїх дітей. Вони дружать.

Поки розмовляємо на кухні, менші діти мирно граються на купі піску, що на подвір’ї, старші діляться між собою своїми секретами. На плиті якраз доварився смачний суп з пельменями, закипіли обидва чайники. І хоч гамірно, бо ж стільки дітей у одному дворі, переконалася ще раз: хай би там що трапилося, у цій родині завжди буде жити віра, надія та любов. Цю зустріч запам’ятаю назавжди.

Ольга ОСІЯНЕНКО