«Треба культивувати любов, яка передбачає захист свого» Інтерв’ю з солістом гурту «Тінь Сонця» - Вісті Черкащини

«Треба культивувати любов, яка передбачає захист свого» Інтерв’ю з солістом гурту «Тінь Сонця»

Сергій Василюк – фронтмен гурту «Тінь Сонця», народився в Києві 1983 року. Закінчив ліцей «Інтелект», потім національний педагогічний університет імені М.П. Драгоманова за спеціальністю «Географія та Англійська мова». Одружений, має 2-річного сина Антона. Грає у футбол, їздить на велосипеді «Україна». Любить «генеральське» сало, український борщ, сірий хліб, з екзотичного – суші. Відпочиває на ставках біля Києва. Чернівці вважає найкращим містом.

20 лютого, у день, коли вся Україна вшановувала пам’ять Героїв Небесної Сотні, у Тальне на запрошення громадських активістів приїздив лідер гурту «Тінь Сонця» Сергій Василюк. Він був присутній на мітингу-реквіємі, а потім давав 2-годинний концерт для патріотичної публіки міста.

Наше знайомство із Сергієм відбулося на його концерті в Звенигородці. Цікава людина, талановитий музикант, знавець історії, справжній патріот, який власною творчістю прагне відродити приспаний століттями ген національної свідомості. Вже тоді ми домовилися про інтерв’ю. І ось нарешті розмова відбулася:

–Сергію, що Вас пов’язує з Тальнівщиною?

–Моє коріння по маминій лінії сягає у село Поташ Тальнівського району. Такі прізвища, як Білима, Головатюк, Федоренко – це мої предки. У цьому мальовничому селі жила моя прабабуся Ксеня, я її пам’ятаю. Мій дідусь Олексій тут народився, мама бувала в дитинстві. І зараз живе молодший брат мого діда Василь, ми з ним спілкуємося.

–За освітою ви вчитель. Чи працювали в школі?

–У школі працював 1 рік після закінчення університету. Але там така низька зарплата, і скільки навантаження та вимог від адміністрації, тим паче, на той час мій гурт «Тінь Сонця» досить активно виступав і записував альбоми, що я зробив свій вибір не на користь школи.

–Як створився ваш гурт? Звідки така назва?

–Гурт створився ще у мої шкільні роки. Одного разу до мене приїхав двоюрідний брат Олексій Василюк. Ми обидва писали пісні. Я до всього дуже натхненно співав, намагався професійно це робити, вдосконалюватися. В певний момент ми зізналися один одному. Потім у серпні було сонячне затемнення і воно вплинуло на вибір назви гурту. Зараз можна сказати, що в теорії «Тіні Сонця» не мало б бути, а реальності – вона є. Дійсно, нас багато хто намагався переконати, що це все непотрібно, не перспективно, старомодно і так далі. І патріотична тематика нікому не потрібна. Спочатку нас двояко сприймали у київській рок-тусовці, де було прийнято співати англійською або російською. Ми ж співали українською. Нас порівнювали із старшими колегами «Кому вниз», які на той момент були досить відомим гуртом. А взагалі, нам було дуже важко вписатися у музичну тусовку: ми були в роковій тусовці, умовно кажучи, занадто українські, а в українській – занадто рокові й важкі.

 

–З якою піснею ви вперше вийшли на публіку? І де це було?

–Перша пісня, яку я написав (якщо не рахувати дитячих) називається «Моя дорога», присвячується моєму велосипеду «Україна». Зараз він в дуже тяжкому стані, і я хвилююся й за нього й за себе, коли ним їду. У нього є проблеми з педалями, які важко виправити. Все дуже старе. А сучасну «Україну» якісну вже не роблять. Він для мене – найзручніший велосипед. Мене на ньому може обігнати лише добре навчений спортсмен.

Перший виступ «ТС». Їх було, так би мовити, 2. Чому 2? Бо спершу не було гурту у повному складі: ми виступали дуетом з моїм другом Андрієм Безребрим, першим гітаристом «ТС». Нас запросили у Житомир на День молоді і поставили, по суті, хедлайнерами. Після кавер-бенду, який переспівував всі відомі хіти, типу Сердючки, виходимо ми, починаємо на 2 гітари грати. Люди в шоці: де барабани, де бас, де все? Після 2-ої пісні нас попросили заспівати останню. А потім порадили: якщо виступаємо у неповному складі, то робити це під плейбек. Ми страшно пишалися цим першим виступом, що от ми – справжні, а всі інші грають під фонограму. Це було в 2001 році.

А 2-ий «перший» виступ був уже в повному складі, в одному з київських клубів у 2003 році. Це вважається 2-им днем народженням «ТС». Дійсно, початок нашої активної концертної діяльності. Я 2 тижні, чесно кажучи, не ходив тоді в інститут, готувався до виступу. Але це особливо не допомогло. Нерви брали своє. Взагалі перші 2-3 роки я дуже хвилювався перед концертом. А зараз я наскільки занурений в організаційну роботу, що зовсім не хвилююся перед виступом. Більше хвилююся за організацію процесу, ніж за сам концерт. Тобто концерт для мене – це часто відпочинок.

–Запрошувати на фестивалі почали відразу після першої пісні?

–Ні, нас почали запрошувати на фестивалі у 2007 році. Мало пройти 4 роки від нашого першого виступу повним складом. 8 років від створення групи. Ну скажімо так, ціною деяких кадрових втрат, ціною набиття шишок, але маючи можливість лишатися собою, ми поступово виходили на цей рівень.

–Коли відчули, що успіх прийшов? Коли Усик вийшов на ринг під вашу пісню «Їхали козаки»?

–Це теж був успіх. Але Усик, його коментатори ніколи офіційно не казали, що це за пісня і хто її виконує. З одного боку, всі її чули. Але що це за пісня, мало хто цікавився.

–З вашого концерту у Звенигородці ми зрозуміли, що ви  глибокий знавець історії. Звідки черпаєте знання?

–Чим більше ти досліджуєш, тим більше розумієш, як мало ти знаєш. Я не вважаю себе суперзнавцем історії, в якихось загальних рисах знаю її. Ці знання мають бути у кожного громадянина, щоб робити певні висновки. Взагалі розповідати про історію минулого певною мірою простіше, ніж, наприклад, говорити про події сучасності. Наприклад, про Революцію Гідності і про Небесну Сотню, яку ми вшановуємо сьогодні. Багато питань залишаються відкритими. У ці дні, 6 років тому, я виступав на головній сцені країни, і мені приємно, що я долучився до цієї перемоги, нехай тактичної, неостаточної, але все таки – перемоги.

– Хто ваш перший слухач?

–Коли з’явилася дружина, то їй першою довіряю слухати. До того, моєму брату Олексію показував і мамі, мабуть, батькові. Ну не знаю, могло бути так, що зразу показував гурту. Але частіше за все комусь із рідних людей, бо пісня має трішки настоятися, сформуватися кістяк якогось первинного аранжування, яке потім гурт вдосконалює. Творчій людині дуже важлива підтримка і визнання.

–У Вас є улюблені пісні чи альбоми?

–Є пісні, у яких вкладено багато особистого. Чим більше його вкладено, тим пісня тобі дорожча. Ти можеш її пропустити через себе, прожити. «Додому», «Осокори», «Стежки обрію», «Дорога», «Вишневий садок», «Дівчина з Павлодару». Це переважно невідомі композиції. Так буває.

Пісню «Козаки» і «Меч Арея» написав не я, ми просто її разом з гуртом уже роками несемо до широкого загалу. Вони вже стали народними. У них є свої автори: Кирило Момот, Василь Лютий. Зараз ми нову пісню Лютого виконуємо «Мчать козаки».

–У багатьох піснях чуємо звучання бандури. Цей інструмент не властивий для року? Як наважилися його використовувати?

–Якось прийшло відчуття його інтегрувати в наш саунд, він додає якоїсь фішки особливої. З 2005 року у нас бандура незмінна. В цьому ми як рок-гурт найбільші консерватори і новатори. До деяких пісень вона не дуже личить, але для більшості вона доречна. Я був впевнений, що вийде, адже ми часто імітували бандуру акустичною гітарою (наприклад, у пісні «Козача могила»). А от скрипка не прижилася.

–Що Ви можете сказати про Олександра Лущана, президента Черкаського обласного фан-клубу гурту?

–Олександр – відкрита, добра, ініціативна людина, виступає організатором концертів у Тальному. А крім того, він досліджує принагідно мій родовід, він відкрив мені імена моїх прадідів з Тальнівщини. Ми частково добралися до 7 коліна. Перший концерт у Тальному відбувався за його ініціативи, також і в Гордашівці я виступав у таборах на його запрошення.

–Син слухає Вашу музику?

–Коли він був зовсім маленький, я йому включав «Козацькі думи», за що мене дуже хвалив президент історичного клубу «Холодний Яр» Роман Коваль. Саме він і розповів усім, що у мене народився син Антон. Дружина не хотіла це розголошувати. А Роман написав у Фейсбуці.

–З ким Ви себе не бачите разом на сцені?

–Зазвичай організатори запрошують співати ідеологічно близьких музикантів. Уявити собі спільний концерт з Поляковою чи Дзідзьо, наприклад. У мене немає ненависті. Я стараюся її не культивувати в собі, бо вона руйнівна. Треба культивувати любов, яка передбачає захист свого. На мою думку, це і є здорова форма націоналізму. Коли ти любиш і захищаєш своє.

–Ви віруюча людина?

–У широкому сенсі – так, однозначно. Інша справа, що я не релігійна людина. І деякі феномени християнства мені не можуть розтлумачити жодні священники чи палкі віруючі. Тому я їх не можу сповідувати.

–Ваше життєве кредо?

–З кожним роком воно все більше формується. Напевно, бути собою тут і зараз, там, де ти хочеш.

 

Ліна ЯЛОВСЬКА

28.02.2020 09:06
Переглядів: 699
Коментарiв нема

Залишити відповідь

Щоб залишити коментар або відгук під цією публікацією, увійдіть або зареєструйтеся.