«Старість нас вдома не застане!»

Навесні подружжя Фурсів, Ірина та Віталій, святкуватимуть 14-ту річницю від дня одруження. Обоє – творчі, креативні, талановиті, їхні голоси чарують своїм тембром. Разом працюють у Мошурівському СБК, що на Тальнівщині: він – директором, вона – художнім керівником. Любов до пісні малий Віталій увібрав, як губка, від своєї бабусі. Проте коли постало питання про вибір професії, він вступив на юридичний факультет і навіть закінчив один курс. Паралельно відвідував колективи, співав, і з часом сказав собі: «Юрфак – не моє». Продовжив навчання на музичному відділі Богуславського гуманітарного коледжу. У родині Іри також завжди лунала пісня, вона і досі пригадує, як дід діставав гармошку, грав, решта – співали. Дівчина навіть не припускала, що якось пов’яже своє життя з музикою, хоч і закінчила Тальнівську дитячу музичну школу. Її бабуся хотіла, щоб онука була бухгалтером, проте та відрізала: «Не піду». Після закінчення школи поїхала до Богуслава, аби здобути спеціальність «Вчитель музики, музичний керівник». Отак і перетнулися життєві дороги молодих людей. У коледжі діяв колектив «Капела». Участь у ньому брали обоє: і Віталій, і Ірина:
– Період навчання нас об’єднав, – розповідає жінка. Подружжя погодилося поспілкуватися. – Ще до освідчення ми вирішили жити разом. Житло винаймали. Як шукали квартиру, без курйозів не обійшлося: приїхали до власниці квартири, і коли та дізналася, що ми з Тального, відрубала: «Вибачте, та квартири вам я не здам!» Виявилося, що чоловіка вона мала тальнівського, який її покинув, от і тримала образу.

Віталій освідчився мені зовсім неочікувано. Пригадую, у мене боліло горло, хворіла. А він повернувся з весілля друга, і ще з порога: «Будемо одружуватися!», взяв мобільний і почав телефонувати, просити руки дівчини у батьків.
– Я просто поставив її перед фактом, – додає Віталій, і чи не вперше за нашу розмову посміхається.
Невдовзі відбулося сватання. Ірина каже, що плакала, коли до хати під’їхали машини, свати ступили на подвір’я. Бо так, мовляв, було прийнято. Але причина сліз була в іншому: батько Віталія – з близнят, і вона їх з братом разом ніколи не бачила. А вони – абсолютно однакові, хіба що батько в руках хлібину тримав. Та й сорочки мали різні: один – у білій, інший – у блідо-рожевій. Виручила тітка, підказала, хто дядько, а хто батько.
Що було далі? Весілля! Студентське, гучне, неймовірне. Його молодята планували самостійно, замовляли відеозйомку, найсучаснішу на той час, кафе:
– Ото було весілля! У нас майже всі гості були тамади й музиканти. Співали всі! І не як-небудь, а професійно! – розповідає подружжя. – Наше життя у Богуславі було цікавим, ми постійно їздили на гастролі. Ми маємо багато друзів, з ними спілкуємося та співпрацюємо.

Отак і досі Ірина та Віталій Фурси – завжди всюди разом: на роботі, вдома, на гастролях. Роботу й домашні клопоти намагаються розділяти, проте це не завжди виходить. Як працюють над сценарієм, у свідомості Іри вимальовується картинка свята, заходу. А для Віталія головне – побачити задум дружини на папері. Каже, що так легше сприймати.
– Ми працюємо разом, одну справу любимо, – каже Ірина. – Тут не можна розділити: це – твоє, а це – моє. Це наше. Культпрацівник – це людина спонтанна: якщо скажуть, що назавтра потрібно концерт організувати, вона його зробить. Творчі люди мають мінливий характер. Думаю, що їм навіть важко було б вжитися з людиною, не дотичною до світу музичного мистецтва.
«Чи співаєте вдома?», – запитую:
– Так! З дітьми – так, а щоб працювати вдома над піснями, розписувати 2-голосся – часу витратити треба набагато більше, аніж коли робив би це на роботі, бо постійно відволікаєшся вдома, – каже Віталій, а Ірина підтримує: «Синочок Владік любить засинати під «Старый клен» із кінофільму «Девчата», так само любить співати й донечка Катя».
– В нас усе почалося з пісні, піснею, мабуть, і завершиться, – сміється Віталій. – Старість нас вдома не застане! – майже в один голос.

Ольга ОСІЯНЕНКО