«Споживали, що бачили. Навіть і своїх, і чужих дітей!»: ніколи не забудемо і не пробачимо штучний Голодомор 1932–33 років

Традиційно, у четверту суботу листопада, о 16:00, в усіх куточках України хвилиною мовчання й запаленням свічок ушановують пам’ять про понад 7 мільйонів українців, убитих під час геноциду. Традицію запалювати свічки у вікні своїх будинків, так звану акцію «Свічка у вікні», у 2003 році запропонував дослідник Голодомору Джеймс Мейс.

Як відомо, у 1932-1933 роках організатором геноциду був диктатор йосип сталін та тоталітарний режим, сьогодні це диктатор володимир путін і весь російський народ.

–Механізм російської тоталітарної системи спрямований на те, щоб убити нас, щоби знищити українство, – каже Тарас Пшеничний, доктор історичних наук. –Під час Голодомору-геноциду українці намагалися чинити спротив примусовій хлібозаготівлі та колективізації. А сьогодні, особливо на окупованих територіях, намагаються чинити опір гауляйтерам та окупаційній «владі».

Науковець стверджує, що обидва режими, по суті, відбирають в українців засоби для існування. Тоді це була земля, худоба, техніка. Сьогодні – це так само господарства й бізнеси на окупованих територіях, а по всій Україні – знищення енергетики й медичних закладів, тобто того, що потрібне для виживання.

«Під час голодомору на Черкащині загинуло понад 150 тис людей. Це половина населення нинішніх Черкас або населення Драбівського, Золотоніського, Чорнобаївського та Канівського районів разом», – читаємо у статті «Померлі з голоду: як Черкащина переживала Голодомор 1932-1933 років», розміщеній на сайті каналу «Вікка» 27 листопада 2021 року. На найродючішій землі в центрі континенту родинами, вулицями, цілими селами мільйони людей повільно, у муках, гинули найстрашнішою смертю. З нашим працелюбним, вільнодумним і волелюбним народом радянська влада боролася голодом, терором і репресіями Це був геноцид, вчинений проти українського народу тоталітарним режимом.

Подумки перенесімося в минуле. Уявімо, що коїлося в ті страшні роки. У селах – тиша. Не гавкають собаки, не мукають корови, не іржуть коні. Не шмигне спритно кіт у прочинені двері. На подвір’ї не гуляють кури й качки. Їх поїли виснажені, збожеволілі від голоду люди. Споживали, що бачили. Навіть і своїх, і чужих дітей! Навіть журавлів, лелек, чапель! Цих птахів здавна оберігали в Україні, а їхні гнізда ніколи не руйнували.

Коли зазеленіла трава, її виривали з корінням, зривали листя й бруньки. Селяни розкопували нірки ховрахів, щоб знайти хоч жменьку зерна, прихованого цими запасливими тваринками. Товкли його в ступах, перетирали на жорнах, додавали жменьку макухи (з конопляного сім’я), буряки, картопляні лушпайки й з цієї суміші щось пекли. Жорна конфісковували, тому нещасні люди їх ховали, як найдорожчий скарб, причому так, щоб про них ніхто не дізнався й не доніс.

На кладовищі села Вікторівка Маньківської громади височить унікальний пам’ятник. Основою для нього послугували близько ста жорен. Їх збирали з дворів села Вікторівка. Тому жорна, а надто зламані, – символ Голодомору в Україні. Автор монумента – місцевий художник Олексій Коваленко.

З макухи та кропиви або подорожника селяни пекли млинці, так звані «маторженики». Кришили солому на дрібненьку січку й разом із просяною та гречаною половою, корою з дерева товкли в ступі. Усе це змішували з лушпинням від картоплі й з цієї суміші пекли «хліб», споживання якого викликало найтяжчі шлункові захворювання. Випікали перепічки з перетертих жолудів із кукурудзою. Делікатесом вважалися вижимки з буряків – «цукерки». Сподіваючись на порятунок, люди записувалися в колгоспи, тому що там часом видавали «миску баланди» чи макухи.

– Мисливство, риболовля, збирання грибів було заборонено. У лісах і на річках виставлялися патрулі. Хтось з місцевих бачив, що сусід іде з вудочкою на річку, міг повідомити керівництво села. Діти збирали мерзлу картоплю. Хоча й це було заборонено. Адже закон «про п’ять колосків» ще діяв. За це могли засудити й вислати. Більше того, продавати сіль також було заборонено. Тому люди не мали можливості засолити м’яса, – розповідає Ірина Мірошник, завідувачка сектором новітньої історії Черкаського обласного краєзнавчого музею.

У книзі «Виднокрай» Вадим Мицик наводить спогади жителів Тальнівщини, які пережили те страшне лихоліття.

Усі голодомори – це незагойні рани, котрі ніколи не зникнуть ні з історичної, ні з генетичної пам’яті українського народу. Один з найболісніших – Голодомор 1932-1933 років, який у листопаді 2006 року визнаний Верховною Радою України геноцидом українського народу.

Віддати шану невинно померлим у ті роки – це найменше, що ми можемо зробити. 25 листопада поставмо на підвіконні запалену свічку в їх пам’ять. Тоді людей міг урятувати шматок хліба, а зараз – лише пам’ять.

Наталія ГОЛОВЕЦЬКА